Володимир Бєлий

Як освітянське переростає в загальносуспільне?

Чим дихає шкільна практика?

Здавалось би така корисна і зовсім не шкідлива практика відвідування уроків учителів директором та завучем. Та це тільки з побіжного погляду вона видається такою. Якщо бути більш уважним та подивитись глибше, то нас не полишатиме усвідомлення того, що така практика ллє воду на „млин авторитарної ментальності”. І останнє (ментальність) невідворотно визначає зміст суспільного.

Що поганого з’являється в суспільстві від того? По-перше, привчає вчителів та керівників школи працювати саме на умовах зовнішнього контролю. Тобто тихенько руйнує в душі педагогів їхній особистісний важіль до суспільної діяльності. Замість плекати внутрішнє бажання відповідними тому особистісними „капіталовкладеннями” привчає вчителів плисти у руслі відомого „батога та пряника” чи „допоки грім не вдарить – чоловік не перехреститься”. А якщо формуються підконтрольні вчителі, то з якого дива чекати сонму самодостатніх, відповідальних та творчих особистостей від їхніх випускників?

По-друге, вже зі школи закладає корені стан пасивних суспільних очікувань життєвих благ від керівництва. Замість виготовляти вудки та вчитися ними користуватись більшість людей чекає на рибу, котру їм подадуть: уряд, президент, дружина (чоловік). Замість творити суспільне (сімейне) поле справедливості більшість чекає справедливості від інших. Замість плекати внутрішні здібності, бути успішним та хорошим як для себе, так і для інших більшість чекає зовнішньої успішності інших задля них, „себе коханих”.

Звідки ж ростуть „ноги” такого хворобливого внутрішнього розладу життєвості? Із здавалось би зовсім не шкідливих речей: системного відвідування уроків вчителів начальством. Не тільки вчителі, а й діти привчаються жити без внутрішніх пружин самодостатності. Подібна матриця впливу на молодий соціум – це геніальна знахідка для утвердження імперської соціальної „архітектури”, але чи є воно метою сучасного українського суспільства?

Розуміння сутності того чи іншого явища прокладає шлях до осмисленої діяльності. Остання далеко не завжди потребує тотального єднання та спорідненості всього етносу. Досить і локального людського порозуміння: у межах команди виконавців. Кількісний ріст осередків з суспільно позитивною продуктивністю формує відповідну мережу порозуміння всього етносу. Якщо кількісно переважають осередки експлуататорської діяльності, то чекай зіткнень та конфліктів, бо базис такої діяльності є кримінальним за своєю сутністю.

Підтримці стану соціального прийняття кримінальних за сутністю порядків (держава – машина насилля меншості над більшістю) найкраще слугує практика гуртування етносу через занурення у незрозуміле.

Наша шкільна традиція вивчення літератури та мови майже не практикує навчання дітей розуміти тексти. Акцент робився та й робиться дотепер на розвиток судження учнів як душевних імпульсів, котрі вчитель плавно спрямовує у певне, визначене керівництвом, русло. Саме цим пояснюються вкрай низькі показники російських школярів при вимірюваннях рівня мовної компетентності у тестуваннях PISA: читати та писати вміють, але текстів не розуміють (участь України у міжнародному моніторингу учнівської підготовленості започатковується з 2007 року і тільки на рівні учнів 4-х класів).

Окрім того, сильно впливовим на формування „об’єднуючого” ефекту за рахунок незрозумілого були і залишаються дотепер еклектичні релігійні тексти. Вихід з еклектики релігійного незрозумілого на шляхи продуктивного „думка – слово – дія” є інноваційною загальною тенденцією постдемократичного суспільства. Його внутрішній стрижень у якості та обсязі зрозумілого тієї особистості, котра розвиває власну самодостатність, щоб добре припасуватись до самодостатності інших особистісних осередків суспільства. Горизонтальна мережа на основі зрозумілого стає більш стійкою та привабливою, ніж теперішня демократична, своєю суспільною „архітектурою”, бо замість постійного психологічного напруження та внутрішньої деструкції від зустрічі з незрозумілим (Бог – це любов та Бог попускає повбивати 14 тисяч малюків) опирається на зрозумілу внутрішню визначеність (Якщо людина добре знає себе, то вона вже мудра, – Антуан де Сент-Екзюпері).

Чому замість звичного „демократія” з’являється інноваційне „постдемократія”? Той, не афішований, але відомий факт з лона демократії, що 3 000 000 афроамериканців перебувають у тюрмах США – це як невидиме, але сильне внутрішнє оціпеніння від незрозумілого релігійного тексту. Ось витяг з однієї цікавої роботи, як може сприйматись відомий релігійний текст душею, котра знаходиться у стані пошуку кращого життя: «Змии, порождения ехиднины! Да падет на вас вся кровь праведная! Падет на ваши головы гнев Отца моего! Гореть вам в геенне огненной, и будет там плач и скрежет зубовный». «Я, – пише російський автор Микола Козлов, – видимо, что то глубоко не понимаю, ибо вижу здесь у героя повествования только, мягко скажем, невоспитанность и агрессивность. Как бы вы оценили поведение ребенка, который приходит в чужую песочницу и начинает наводить свои порядки, а когда дети не принимают его к себе в игру, начинает на них кричать, что сейчас придет его папа и всех их убьет?»

Методика формування моральності членів суспільства залякуванням та безальтернативною до вибору більшості (головний принцип демократії) перспективою змісту життя – річ відома та звична, але не єдино можлива. До того ж не така вже й перспективна у координатах системи розуміння людиною людяного у самій собі. Останнє (внутрішню визначеність) є сенс впевнено застосувати в умовах ствердження суспільного ладу на основі гомократії як влади особистості над власними внутрішніми життєвими „пружинами”. Ключові слова тут гомократія та влада: не внутрішній хаос творить зовнішній „порядок”, а внутрішня порядність (гомократія) творить безмежну мозаїку зовнішньої позитивної продуктивності (сталий розвиток) (Людмила Авескулова)

Накопичення чи сталий розвиток?

Є сенс подивитись на низьку вірогідність утвердження демократичного суспільства як суспільства сталого розвитку за рахунок певного акцентованого погляду: через призму його певного ідіотизму, котрий ми немов не помічаємо (3 000 000 афроамериканців у тюрмах „оазису” демократії). При цьому важливо відштовхуватись не від психолого-медичного поняття ідіота, а зробити мікроаналіз через контекст старогрецького визначення людського ставлення до загальносуспільного.

Чи не виглядає і демократична „архітектура” суспільства як „корпорація ідіотів”, за визначенням Лариси Денисенко, саме тому, що як більшу частину суспільства, так і його еліту не цікавлять справжні витоки наявної суспільно-зовнішньої політики? Люди чекають високої моральності та людяності суспільно-політичного поза залежністю від своєї внутрішньо-духовної змістовності. Але словом „політес” (теперішнє – політик) у Стародавній Греції окреслювали людей, котрі дуже відповідально ставляться до змісту суспільного життя, роблять усе можливе, щоб спрямувати його у позитивному напрямку.

Якщо суспільство дозволяє собі псевдо„політес”, то таке відсторонення від питань політики (державної, наукової, фінансової, торгово-економічної і, врешті-решт – освітянської) невідворотно надасть йому відбиток „ідіотес”-у. Навіть з побіжного погляду важко зробити висновок, що наше сучасне суспільство не таке: маємо безліч форм такої псевдодемократії, котру краще би не знати.

Але чи приваблюють зразки утвердження тієї демократії, котра без додатку „псевдо”? У чому корінь суспільно-організаційної недосконалості? – У недосконалості внутрішньої самоорганізації окремих членів суспільства. Зовнішня недосконалість суспільства є похідною від нашого внутрішнього змісту. І не стільки змісту як такого, а як тієї його частини, котру ми використовуємо, через яку ми діємо, починаючи зі своєї ментальної дії. Люди дуже хочуть виправити щось погане в іншому. Це майже нікому це вдається. Від безсилля вони починають апелювати до інших: зробіть у іншому таке, на що ми не здатні (ось вона – природа живучості добровільної когорти донощиків у сталінські часи). Такими діями ми підігріваємо власну віру у доброчинність власної моралі. За такого вибору нам вдається уберегтися від прискіпливого погляду у середину самих себе, щоб не узріти отого поганого у собі, що так нам ріже очі в інших. Що з цього корисного та цінного можемо мати, так це – усвідомлення життєвого впливу ментальних „матриць” на „архітектуру” суспільного.

Краще, щоб внутрішня „матриця” людяного співпадала у своїй природності із задекларованою та реальною зовнішньою „матрицею” суспільства в цілому.

За демократичної практики такого досягти не вдалося і не вдасться, бо зусилля прикладаємо не з того кінця. Замість зовнішні „суспільно-архітектурні” механізми будувати на потребах внутрішнього людяного, демократія клопочеться про насильне утвердження механізмів завуальованої експлуатації людяного задля накопичення капітального. Робить це під гаслами демократичного (кількісно) вибору більшості, хоча капітальність та не більш, ніж ілюзорна: до перших суспільних потрясінь чи природних катаклізмів.

На який сталий розвиток можна сподіватись за умов самообмеження лише на особистому накопичуванні, хай навіть і по-справжньому капітального? – На ніякий, окрім ілюзорного. Останнє тримається на сліпій вірі у „силу” демократії, тримається на сподіваннях, що інші зобов’язані піклуватись про нас більше, ніж ми самі про себе.

Духовні „матриці” старого та інноваційного суспільства.

Духи (духовність) бувають різні!

Один зміст внутрішньої культури підтримує в людині імператив: „Щоб жити – експлуатуй інших”. З цього кримінального духовного стрижня виростає своя зовнішня „вітрина” успішного життя, адекватні їй неписані закони, характерний музичний, святковий та поточний супровід.

Інший зміст внутрішньої культури підтримується внутрішніми людськими потенціями бути продуктивною особистістю, тобто хорошою як для себе, так і для інших. Суспільна гегемонія продуктивної культури породжує розквіт продуктивної компоненти духу людини. Останнє, отримавши зовнішній багатоканальний продуктивний вихід і формує той резонансний стан, котрий здатен наші сподівання на більш якісний зміст соціуму зробити реальними!

Звичайно, що продуктивні потенції внутрішнього світу людини є субстанцією дуже вразливою, бо робить її життя вкрай відкритим до інших. На противагу, кримінальна субкультура свою справжню духовну сутність ховає та маскує у „світлій одежі”. Якщо у нас „духовне” залишається на рівні загального поняття, без внутрішнього декодування, то це зовсім не означає, що у конкретному вияві логосу (думка – слово – дія) певні люди не плекають кримінальний дух. Щоб за такими поняттями як „культура” та „мораль” забезпечити виключно життєстверджуючий сенс, без потреби постійного роз’яснення, що йдеться про справжні культуру та мораль, треба попрацювати на висвітлення двох правд життя: матриці добра (творення) та матриці зла (руйнування). Йде мова, як підкреслює Олександр Шокало, про систему та антисистему.

Нам, вчителям важливо бачити: на млин котрої з „матриць” ми ллємо „воду” своїх педагогічних зусиль. Окрім роз’яснення правди життя у всій її внутрішній, скритій сутності єдино важливим є питання: „Чи створюємо ми ментальні осередки позитивної дії?” Останнє означає, що окрім повідомлень ПРО культурні проекти, котрі інші захочуть відтворити необхідне творення власних (освітянських) навчально-виховних продуктів, котрі б своєю появою у житті дитини провокували її внутрішню відповідь чи її особистий міні-проект. Такою резонансно діючою мережею суспільство ліпило б у собі ту внутрішню матрицю, котра легко пристосовувалась би до подібних позитивних матриць інших продуктивних особистостей. Десь як у бджілок, котрі у різних кінцях планети ліплять одну модель медових сот.

Постдемократичне суспільство за рахунок заміни зовсім необов’язкового внутрішнього напруження до боротьби на користь потенційної продуктивної самореалізації здатне зробити якісний стрибок від життя по принципу „мати” до життя за принципом „бути”. Останнє здатне легко вмістити в себе перше, як класична механіка евклідової геометрії лягає фрагментом у обриси квантової механіки неевклідової. У своє продовження переростання матеріальних „мати” та „бути” у внутрішню потребу у культурно-духовного „творити” не можуть не прорости у безвічне (за О. Шокало).

Простіше: постдемократичне суспільство – це суспільна мережа самодостатніх людей, котрі уміють жити духовним не тільки в аскезі, а й у технологічному комфорті. Тобто, це життя не від „потопу до потопу”, а стабільним розвитком.

Можна запитати: як це без конфліктів (від „потопу до потопу”), якщо ми живемо у період інтенсивних потоків міграції населення, котрі змішують різні етнополітичні та етнокультурні „матриці”? Негатив у тім, що пошуки вирішення конфліктів обмежуються методами зовнішнього впливу. А чи була б потреба у цих зовнішніх впливах, якби люди були навчені позитивним самовпливам на власний внутрішній світ? Не було б, але чому гомократичні підходи не сприймаються суспільством? Тому, що його еліта не бажає втрачати своїх владних можливостей у полі зовнішнього впливу. Вона (псевдоеліта в історичному сенсі) підігріває в людині погане, щоб потім її „виправляти”, чим підтримує міф своєї соціальної значимості. Тільки легко у такій структурній організації побачити експлуататорську сутність еліти (влади). Експлуатація – це завжди річ кримінальної (насильницької) природи. Дуже складно механізм „держбюджету” утримувати на світлій (відкритій) стороні суспільної „медалі” і зробити його по-справжньому альтернативним до механізму „бандитського общака”.

Постдемократична еліта поступово виходить на шляхи організації механізмів впливу людей на самих себе у формі самовиховання внутрішніх особистісних позитивних здібностей. Важливо у ментальну основу педагогічного виховного впливу закласти саме нашу, українську, культурну традицію і різко відмежуватись від постімперської традиції. Порівняймо уважно схожі за вектором дії слова „ви-ховання” (укр.) та „вос-питание” (рос.) через призму культурного поля цікавих людей (з бесіди із Людмилою Авескуловою).

Перше означає ви-тягнути зі схову внутрішніх глибин душі краще в людині, що в неї природно вже було закладено. Краще в людині дозволяє їй мати успішне продуктивне самоствердження через участь у загальносуспільному творенні. Це шлях до сонму самодостатніх членів суспільства, котрі здатні успішно жити на спіралі історичного розвитку.

Друге – це зовнішня годівля своїх пасинків (вос – питатаь як взрастить). Це чітке розділення на ведених та ведучих (старший та молодший брати і т.п.). Тобто про „виховання самостійності через самодіяльність” взагалі не може бути мови, бо яку супердержаву можна побудувати на засадах самостійності, самодіяльності та самодостатності окремих суб’єктів? Тому ні культурному, ні освітньому простору принципово не дозволяється бути полем засіву самодостатньої творчості (виховання самостійності через самодіяльність).

Важливо розуміти: що сучасному самодостатньому співтовариству (особистості) – добре, те постімперському менталітету – смерть. Тоді з якого дива українському педагогу лляти воду на „млин імперських сподівань”, котрі для кожного з нас як п’яте колесо до воза. А от попрацювати на формування ментальної „матриці”, подібної до структури продуктивності бджолиного співтовариства є доброю перспективою як для нас, так і для наступних, постдемократичних поколінь. Не будемо забувати про ланцюжок головних питань життя: „Що робити?” – „Як зробити?” – „Хто його буде робити?” – Хто, як не вчителі та їхні випускники, бо саме з цих двох категорій складається все суспільство?

Замість продовжувати штучно формувати у молодих вміння „втюрити клієнту бажання зробити те, що нам дасть зиск” краще зайняти себе по-справжньому сучасним ви-хованням культури творення мережевих структур зацікавлених один в одному продуктивних осередків. Про те, що це дійсно реальна перспектива ближчого часу свідчить зростаюча кількість суспільних осередків, здатних обходитись без держбюджетного „общака”.

Співвідношення етіологічного та свідомого у виборі суспільно-історичної траєкторії

Ми часто пригадуємо вислів Конфуція, що у добре організованому суспільстві люди соромляться бідності, а у погано організованому багатства. Іншим чином: вибір організаційної „архітектури” суспільства – це вибір життя у бідності, або у достатку.

Що є головним чинником такого вибору: закони тваринного мікрокосму в людині, котрі описує етіологія чи вплив набутої ментальної здатності? Іншими словами: „Наша суспільна організація є похідною від „натуральної” (екологічно чистої) людини чи від „штучного інтелекту”? Кажуть: „Хочеш побачити штучний інтелект – подивись у дзеркало”.

Вже зі школи підсвідомість дитини починає ознайомлення з двома кардинально протилежними виборами організації стилю життя. За одним – моделі, котрі підтримують життєздатність кримінальної субкультури задля збереження механізмів експлуатації. Тваринне (етіологічне) в людині сприймає механізми природної ієрархії, також як єдино можливий і суспільний механізм: розподіл членів суспільства на домінуючих та залежних. Досить особистості бути здатною спричиняти „багато галасу”, щоб її сприймали як домінуючу, тобто віддавали їй право на керівну роль. Цьому слугують партійні принципи боротьби за владу у суспільстві: з допомогою партійної символіки можна легко привернути до себе увагу (прапори, гасла, музика і т.п.). Більш „інтелектуальним”, але подібним (галасливим) методом є ініціація нестандартної суспільної ідеї, котра через претензії на ідеальність та моральність вже більш завуальовано формує суспільну зв’язку „домінуючи – залежні”. Партійний принцип (la parti – частина) – це продовження античного: „розділяй і володарюй”. Все це – звична нам історична практика, вінцем якої є сучасна демократія зовнішнього насильницького змісту. Та тільки це не єдино можливі варіанти успішної суспільної самоорганізації. Як колись прийшли часи відділення школи від церкви, так тепер наблизились часи життя школи не за партійними принципами соціалізації дітей.

Другим вибором стилю життя є формування культури продуктивного життя задля розвитку суспільства через резонансну співпрацю його членів. Відбувається це завдяки укоріненню в життя принципів мережевої структури суспільства. Об’єднання різних осередків суспільства у мережі є можливим лише на базі продуктивного внеску кожного з них. В умовах мережі експлуатація не пройде, якби майстерно завуальована вона не була. Внутрішні потенції (потреби) до суспільного самоствердження як окремої особистості, так і певного осередку – це рух по істотко-суспільній спіралі розвитку. Під час таких життєвих проявів працює принцип: великий ефект від суми малих дій. Людей взаємно притягує культурне поле продуктивності, замість домінантного дотепер кримінального поля суспільної боротьби. Останнє надіваючи маску розвинутої демократії відштовхується від етіологічного стрижня людини, а вона має ще й розум та волю до вільного вибору траєкторії своєї долі. Якщо зовнішній світ ще здатен накинути на неї свої матеріальні експлуататорські кайдани, то це не так у сфері її духовного світу. Саме з його надр духовного і виростає постдемократичний поступ мережної самоорганізації свідомого світу як альтернативи кримінальному експлуататорському історичному анахронізму. Як важливо, щоб для початку хоча б вчителі навчились все це розрізняти.

Перейти до обговорення