Олександер Шокало

Світ і антисвіт

Паралельні світи

Паралельність людського світу виявляється в антиномії: світ – антисвіт, система – антисистема, творчість – споживацтво, продуктивна праця – чужоїдство (паразитизм), воля – підневільність, життя – існування, етнічний тип – химера. Таке руйнівне роздвоєння етнічної системи здійснюють як зовнішня влада (імперія), так і внутрішнє антисистемне, паразитуюче утворення (держава в державі). До активізації темних паразитуючих сил і утворення ними паралельного антисвіту спричиняє згасання віри в життєтворну силу світла, занепад волі й моральності.

З цих причин Український світ зазнав переділів Московським царством і Польським королівством, Російською й Австроугорською імперіями, був переділений кордонами й завісою дезінформації під час владарювання комуно-більшовицької імперії – СССР. (Космополітичний комуно-більшовизм поглинав слабокеровані країни й розколював сильні. За участю спровокованого комуно-більшовицьким інтернаціонал-фашизмом італійського, німецького, угорського та інших виявів націонал-фашизму було розв’язано Другу світову війну, в результаті якої найорганізованішу в Європі німецьку націю було розколото навпіл, а Європу поділено на два антагоністичні табори. Комуно-більшовизм спричинив процес розколу етнічних світів і в Азії, почавши з Кореї та В’єтнаму). Поглинувши Україну, комуно-більшовицька імперія поділила українців на “совєтскій народ” і “врагов народа”, які були приречені на концтабірне існування чи на внутрішню й зовнішню еміграцію. Ті, які втратили віру в себе й піддалися владі “байстрюків і бандитів”, втратили духовну волю й хліб – самовільно позбулися духовної й біологічної основ життя. Голодомор заневолив народ остаточно й завдав нищівного удару по генофонду нації. Внаслідок тих деформацій український етнічний соціум лишається почленованим на східняків (“москалів”) і західняків (“австріяк”) та ще на діаспору, яка також носить у собі сліди деформації.

Наслідком історичного переділу став синдром меншовартості переважної частини українців, у яких найдужче деформовано духовно-генетичний тип. Переділ досі озивається в вірнопідданському обстоюванні галичанами “культурної Австро-Угорської імперії” та римської церковної орієнтації, а частиною східняків (серед них переважають завезені росіяни) – “сильної Російської імперії” й візантійського православ’я. Зацикленість на ганебному минулому гнітить і позбавляє народ власної гідності. Цим українці дуже подібні до африканців із колишніх англійських і французьких колоній, які досі сперечаються між собою, хто з них культурніший: ті, що були під Англією, чи ті, що під Францією. Таке підневільне вірнопідданство нікому не додає гідності.

Підневільність

Підневільність, рабство (сервілізм) – живуча пошесть, і поширюється вона в народі від зверхників. Ще найвизначніший український і польській гуманіст доби Відродження Станіслав Оріховський (Роксолан) напучував польського короля Сигизмунда ІІ Августа: “Чи знаєш, хто ти? Король. Отож правитель, а я – підлеглий, а тому ти й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді й я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець…”.

Підневільність в українському політикумі почали насаджувати ще прийшлі руські князі, які правили поневоленим народом і самі були в васальній залежності від людоторговців. Прислужництво української верховної влади з приреченою відвертістю сформулював Б. Хмельницький: “…Я вільний собі і кому захочу буду васалом, і кому захочу буду служити”. Ось тип володаря-холопа, і саме цим найвірогідніше можна пояснити, чому гетьман так і не зміг вивести український народ на шлях власної політичної волі, а лише борсався в виборі чужого зверхника над собою. Сервілізм послідовно впроваджували в українське життя “Переяславська рада” Хмельницького, “Чорна рада” Брюховецького, “Центральна рада” Грушевського, і цю лінію далі веде нинішня Верховна Рада. Раб потребує не волі, а зручнішого хомута.

Нині сервілізм став особливо масовою пошестю й виявляється в тотальній моральній кризі влади й суспільства. Підневільну роздвоєність етнічної свідомості, що сформувалася в народу, розділеного двома антагоністичними монархіями, а потім комуно-більшовицькою імперією, експлуатують тепер певні сили, провокуючи можливість політичного поділу України на Східну й Західну. Все це стає поживним ґрунтом для утвердження антисистемної “держави в державі” – паразитуючого утворення, яке породило в українському соціумі новітній паралельний антисвіт за ширмою т. зв. демократії. На основі “совкового” сервілізму – психо-соціального типу, сформованого тоталітарною “совєтчиною”, легко прищепився вірус неолібералізму – ліберальної вседозволеності й фінансової диктатури, яка вивільняє руйнівні сили зла, розтліває соціальне середовище й розмиває межі паралельних світів, озвучуючи через люмпенінтелігенцію блюзнірську тезу: чим більше в нас буде багатіїв, тим багатшою стане Україна. Але не приховати роздвоєння соціуму на владу й народ: влада живе для самої себе, а народ кинуто напризволяще.

Паралельні потоки звезених до столиці людей під жовтогарячими й синіми прапорами в пору, коли земля просить господарських рук, – також яскравий приклад паралельності буття в українському суспільстві: партії прикривають свої владно-фінансові інтереси імітацією “політичного волевияву мас”, а насправді чинять наругу над людською волею.

Воля

В Україні жодна з партій не є носієм політичної волі як свідомого волевияву громадян, і навіть не можуть вони на те претендувати своєю абсурдною множинністю. Одвіку воля – це правдиве рішення всенародного віча, яке досягається в синергізмі колективної думки й якого потім дотримувалися всі. Але вічова воля як феномен звичаєвого права і політичний механізм самоуправління суспільством працює тільки в системі національної влади. А нинішнє українське громадянство ніяк не спроможеться на свій політичний волевияв у творенні національної держави як системи власного соціального ладу в суспільстві. Нині право на політичну волю привласнила влада антисистемної “держави в державі”, тому й рішення її не стосуються суспільства, а спрямовані на забезпечення власного добробуту. Існуючи в паралельному антисвіті, влада тієї антисистемної держави переживає час від часу свої кризи, викликані переділом власності між її гілками та кланами. І кожна з тих гілок ігнорує рішення одна одної, а народ дедалі послідовніше ігнорує їх усіх, хоч йому й нав’язують силоміць роль статиста в політичному театрі абсурду. Найпромовистішим свідченням безвідповідальності влади, популізму й партійної заанґажованості та відсутності в країні національної державницької ідеології став підконтрольний двом іншим запартизованим гілкам влади Коституційний Суд, який, за Основним Законом, повинен контролювати їх. Суд, якого не обирає народ, а призначають за квотами, стає позаконституційною сервісною службою, що обслуговує свавільну й безкарну владу “держави в державі”. Недієздатність права сприяє масовій злочинності на всіх соціальних рівнях. Це вже тотальна криза всього суспільства. Та антисистемна влада й надалі підмінює державницьку політичну волю ліберальною сваволею, т. зв. свободою, яка нібито забезпечує розвиток. Насправді розвиток забезпечує не ліберальна вседозволеність паразитуючої антисистеми, а свідома життєва воля індивіда й політична воля нації, заснована на традиції природного права – “явища національного духу” (П. Юркевич).

Ідея, ідеологія, стратегія

Життєтворне осердя національної традиції становлять національна ідея й ідеологія, без яких настає тотальна деморалізація, бездіяльність влади й суспільства загалом. Ідея – це те високе світло, до якого прагне людина й заради чого живе, реалізуючи в собі всеєдину програму. Національна ідея – духовно-соціальна програма нації, а державницька ідея – політична гарантія реалізації нацією своєї духовно-соціальної програми. Національна ідеологія – система традиційних духовно-соціальних орієнтирів і політико-правових норм, яка забезпечує державотворення. Держав без ідеологій не буває: немає своєї – буде чужа. За відсутності в країні офіційної державницької ідеології її функцію виконує культура як система традиційної духовної орієнтації й самовідтворення нації, але при цьому нації не вистачає політико-правових механізмів, що забезпечують державотворення.

Національно-державницька ідея й ідеологія є сутнісними ознаками й провідними силами стратегії розвитку нації й держави. Нерозривна триєдність національної ідеї, ідеології й стратегії забезпечує моральну зрілість, консолідацію соціального єства і його здатність до самоврядування (так триєдність істинної думки, правдивого слова й добродіяння забезпечує моральну зрілість людської особи), і відтак нація творить себе й свою державу – систему власного ладу. В Україні відсутні не тільки національно-державницька ідеологія й стратегія, а й національна ідея зависла інтелектуальною абстракцією, через що й не спрацьовує. І ось уже певні кола запропонували на найближчі п’ять років національною ідеєю вважати футбол. Догралися!

Імператив світла

Для самовідтворення, саморозвитку людського індивідуального й національного єства необхідне співвідношення творчого й відтворюючого, духовного й матеріального, світлоносного й поглинаючого, внутрішнього й зовнішнього в пропорції близько 2 до 1. Порушення в людському світі цього всесвітнього принципу життєтворної взаємодії енергії світла й речовини призводить до того, що продуктивна частина суспільства, яка становить коло 2/3 населення країни (колись в Україні це була хліборобська верства – становий хребет, основа генофонду нації), живе в бідності, бо користується тільки 1/3 національного багатства, а споживацька, в тім числі й паразитуюча, меншість, яка становить менше 1/3 населення, володіє більше 2/3 національного багатства. Чому так сталося? Ще комуно-більшовицький режим ліквідував трифункціональну систему національної економіки, коли суспільство саме виробляло, саме реалізовувало вироблене через ринок і розподіляло отримані доходи. За комуно-більшовизму суспільство виробляло, а результатами праці розпоряджалася на свій розсуд тоталітарна держава. Поділивши Союз на васальні квазідержавні утворення, новітня максі-номенклатура піддала приватній капіталізації всенародно надбаний капітал, природні ресурси й особисті заощадження громадян – усе національне багатство; засудила “сталінізм” (так комуно-більшовики персоніфікували свій фашизм, аби приховати його таємну суть і уникнути колективної відповідальності) та замінила ідеологію однопартійного тоталітаризму на багатопартійний лібералізм. Цей новітній паралельний антисвіт мімікрує, пристосовуючись до т. зв. західних демократій. Та хоч комуно-більшовицька імперія як глобальна антисистема й переформатувалася в новітніх умовах у “незалежні національні держави”, але суть антисистемної влади у квазідержавних утвореннях не змінилася. (Свіжий приклад: агресивна реакція Москви на спробу Естонії звільнити свій культурний простір від мілітарного символу імперії). На зміну комуно-більшовицькому партійно-ідеологічному тоталітаризму прийшов цинічний фінансовий утилітаризм, який контролює територію колишньої імперії. Колишній антисвіт існував під прикриттям “морального кодекса строітєля коммунізма” й “совєтского інтернаціоналізма”, а нинішній аморальний номенклатурно-кримінальний паралельний антисвіт існує під прикриттям “національних інтересів незалежної держави”.

У паралельному антисвіті “держави в державі” весь національний ресурс перебуває в тіні задзеркалля. Тому в партійних дзеркалах не розгледите правди – там усе бачиться навпаки, “через облудні призми всяких партій” (М. Гоголь). Так абсурдною множинністю партій, які насправді не є політичною силою суспільства й носіями національної ідеології, приховує свою антисистемну, антилюдську суть паразитуюча “держава в державі”.

Вийти з цієї тотальної духовно-соціальної кризи можна тільки завдяки триєдиній системі духовно-соціальної орієнтації й безпеки (національна ідея, ідеологія й стратегія) та триєдиній системі національної економіки, в якій нерозривно поєднуються функції виробництва, продажу виробленого й розподілу результатів праці в інтересах цілого суспільства. Ці духовно-соціальні й економічні засади є основою національної політики – системи оптимального управління суспільством, яка волею нації убезпечує країну від розколу на паралельні світи.

Спільна системна діяльність усіх продуктивних сил створює високоенергетичне синергічне поле, у світлі якого антисвіт втрачає свою тіньову силу й стає звичайнісіньким тліном. Антисвіт – це чорна діра чужоїдства, яка поглинає продуктивну силу людського світу й утримує його в стані животіння та запаморочення, але антисвіт має короткий вік, тому його адепти вкрай агресивні в своїй захланності. А кожен етнічний світ є виявом Усеєдиного Світу – він безвічний духовною наповненістю людського життя, наснаженого світлою силою Творіння.

“Український світ”