Олександер Шокало

Культура й політика

Всі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили. Так і людський світ самоорганізовується, самовладовується, саморозвивається, самореалізується самостійною силою творчого духу особистості й збірної особи народу. І ця система самоорганізації, саморозвитку людського світу зветься культура.

Культура, за Г. Сковородою, – це «друге, духовне, народження» людини через осягнення нею «заповітного, священного в собі».

Друге, духовне, народження людини як процес самотворення світу власної культури в питомому природному середовищі є суттю природно-духовного добору людства й необхідною умовою забезпечення цілісності людського світу в нерозривності з земною природою й Світовою Всеєдністю. Культура стає моральною основою, духовним осердям, що забезпечує духовну зрілість людини – головну мету духовного народження й саморозвитку особистості, збірної особи народу й нації, людства. Культура як система самоорганізації долає станові, класові, партійні, конфесійні й інші форми самообмеження й штучного розмежування, знеособлення, винародовлення, нівеляції й антагонізації людей. Культурний саморозвиток людини, суспільства – це безупинне розширення духовних прагнень і збільшення своїх духовних можливостей через духовну практику, філософію, мистецтво, освіту, науку, через дієвість традиційних моральних засад життя. А міжособистісну, міжетнічну взаємодію забезпечує міжкультурний діалог – послідовна співпраця на засадах уселюдського морального закону.

Право – моральна культура інтересів

Коли національна культура – система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації збірної особи народу, а безкультур’я – антисистема зовнішнього керування знеособленою людською істотою й винародовленою людською масою, то політика – система забезпечення життя суспільства на ладовій основі національної культури, система дотримання природного права як неминучого закону Всеєдиного Ладу й життя за цим правом як непорушним суспільним законом. Великий український філософ права Памфіл Юркевич (1826–1874) визначив «право як явище національного духу»: «Початком права є ідея справедливої віддяки… Право зовсім не йде услід за інтересами як тінь за тілом, а навпаки це їхній суддя, воно є моральною культурою інтересів. Воно або підтримує інтереси, або припиняє їх життя, якщо інтереси не мають внутрішньої гідності. Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність. Певна національність дається взнаки як потужна влада… – всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що слід визнати правом і що слід відкинути». За П. Юркевичем, право, як і совість, – це внутрішній суддя окремої людини й збірної особи народу. Право як моральна культура інтересів забезпечує життя суспільства за законом моральної волі або самовладою. Національність виявляється як потужна влада через самовладу, коли народ керується волею власного національного духу як найвищим моральним законом і викидає за межі національного права будь-яке узаконене беззаконня. А також збірна особа народу не дозволяє переступати будь-кому поріг совісті: ошуканці можуть задурювати, принижувати народ до певної межі й коли ту межу переступають, народ перестає їм вірити й викидає їх зі свого єства навіки, як здоровий організм самоочищається від паразитів і змертвілих клітин. Народ – не біомаса, а збірне людське єство зі своїми душею, серцем і розумом. Народом можна гордувати, але неможливо відняти в нього прагнення душі жити, совісті, самовладання, почуття любові чи нелюбові й волі духу в серці.  Збірна особа народу плекає в собі високі ідеали й моральну основу, чим і тримається він за будь-яких політичних режимів, які суперечать його культурній традиції. Суть традиційної української влади – самовлада, тобто дотримання волі – закону, що його одностайно приймала громада на вічовому зборі. Воля передбачає право, обов’язок і відповідальність кожного громадянина перед усіма й усіх перед кожним. Моральна воля як провідний чинник природного права забезпечує єдність збірної особи народу й є внутрішнім суддею кожної людини. Духовно-соціально-правові орієнтири індивіда й суспільства забезпечує система етнічної (національної) культури.

Духовні орієнтири культури

Культура як система традиційних духовних орієнтирів і процес самоорганізації людського світу є моральною основою й духовним осердям його саморозвитку в розмаїтті етнічних самовиявів. Позаетнічних (позанаціональних) культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства.

На рівні взаємодії національних культур не буває незгод, конфліктів, воєн. Усі незгоди й нещастя між людьми –  через їхнє безкультур’я та агресивність релігійних і політичних організацій, які роз’єднують етнічне єство й народи.

Немає природних перепон для взаєморозуміння, взаємодії між людьми й народами. Має бути лише одна передумова – духовна перспектива в культурному саморозвитку людини й збірної особи народу.

Людська культура – це як культура саду, квітника, виплекана дбайливою людською працею, де в розмаїтті видів кожне дерево, кожна квітка, кожна рослина зберігає свій цвіт, свої пахощі й дає свої плоди.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Євразії. Як система ціннісних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за несприятливих умов бездержавності чи васальної залежності та під натиском кочівників і міґрантів. Що ж забезпечувало стійкість самій системі української культури? Можна однозначно стверджувати – кількатисячолітня традиція агрокультури, на основі якої сформувався стійкий духовний тип корінного народу з його етнореґіональними особливостями.

Духовний тип розвивається на природній основі етнічного генотипу, що є носієм генетичної інформації та спадковою базою індивідуального людського єства й генофонду збірної особи народу, та на засаді етнічної духовної традиції. У духовному типові найповніше виявляється прагнення людської душі жити, що, власне, є первинною ознакою наявності в людському єстві еволюційної програми культурного саморозвитку.

Першорядне завдання національної культурної політики України – захист унікальних національних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та забезпечення безперервності процесу культурного саморозвитку на основі субетнічних традицій і духовно-ціннісних орієнтирів української нації. В національній культурі субетнічні культури складають унікальне розмаїття.  Національна культура поєднує субетнічні групи й етнічні спільноти в перспективі духовного саморозвитку, надаючи міжетнічним відносинам націєтворчо-державотворчого спрямування. Так відбувається самоусвідомлення культурно-політичної ідентичності української нації, українського духовного типу з розмаїтою природною адаптивністю в цілісному культурному просторі України –  питомому середовищі для всіх, хто обрав цю благодатну землю для свого культурного життя.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного розвитку в Україні  полягає передусім у тому, що понад третину українського соціуму опинилося з різних причин за межами  Батьківщини. Як наслідок в українському культуротворчому процесі утворилися дві паралельні течії: одна – в  Україні, інша – в діаспорі та в українських етнічних землях. Національна культурна стратегія у цій сфері має забезпечити долучення української закордонної культури до цілісного культуротворчо-націєтворчого процесу.

Культура – це водночас і процес самоорганізації, саморозвитку людини в її моральній зрілості й другому, духовному, народженні, й еволюційна програма її душі, й творення в процесі самореалізації індивіда й збірної особи народу системи традиційних духовних орієнтирів та моральних принципів, що становлять собою традицію етнічної культури. Тому культуру можна визначити і як духовно-енергетичну систему, і як процес самоорганізації, саморозвитку людини й збірної особи народу на основі питомої духовно-господарської традиції. Крім того, культура як система традиційних духовно-морально-правових орієнтирів виконує функцію національної ідеології в творенні народом свого питомого суспільного ладу – національної держави.

Воля – мірило самостійної сили культуротворення й державотворення

Внутрішнім чинником культуротворчого процесу самоорганізації людини є воля – моральне мірило її самостійної сили. Моральна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим духовним осердям культурного саморозвитку людської особистості й збірної особи народу. Культура не об’єднує людей, як партійна ідеологія, у механічно змішану масу, бо так можуть бути об’єднані й раби. Культурна самоорганізація, саморозвиток і культурно-ідеологічна внутрішня самоорієнтація забезпечують людям природну цілісну єдність у збірній особі народу зі спільним духом у серцях, спільним зрілим розумом  у головах, спільною програмою (національною ідеєю) в душах і всенародною моральною волею, яку український народ за своїм природнім вічовим правом одвіку приймав як дієвий закон, узаконюючи в волі свої права, обов’язки й відповідальність.

Національна культура – цілісна динамічна духовно-енергетична система та процес самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й збірної особи нації на основі питомої духовно-господарської традиції, а також система традиційних духовно-морально-правових ідеологічних орієнтирів творення національної держави.

Національна культура є функцією національного духу.

А національна політика є функцією національної культури.

Рушієм національної політики є природне право – явище національного духу. Національна політика як система самовлади суспільства на основі моральної волі як провідного чинника природного права – це потужна самостійна сила самотворення національної держави.

Тільки на функціональній ідеологічній засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи творення й забезпечення суспільного ладу в національній державі.

Національна політика – системи творення й забезпечення суспільного ладу

«…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив видатний український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919). Передусім політика й культура – неспівмірні сутності. Культура – це система самоорганізації суспільства, а політика – система управління суспільством і забезпечення суспільного ладу, що формується на основі культурної самоорганізації суспільства й по суті є підсистемою культури, що забезпечує державний лад. Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації людини й народу. І тільки на основі культурного саморозвитку можлива зріла політика – система самовлади, самоуправління суспільним ладом, що є суттю національної держави.

З цієї позиції стає осяжним глибинний смисл суспільної місії геніального мислителя Миколи Гоголя (1809–1852), що її проникливо охарактеризував видатний російський філософ Василь Розанов (1856–1919): «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь». М. Гоголь убачав причину занепаду політики в занепаді культури – духовності й моральності: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного». Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщується сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає мету життя. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів і суспільних формацій. Політика, заснована на прогресі цивілізації, позбавленої духовної суті культури, призводить до регресу. Сам геній плекав свій дух у таємничому єднанні з Усеєдиним, подалі від політичного торжища: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у світі, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним». Застерігаючи суспільство від «облудних призм усяких партій», М. Гоголь покладається на ще нереалізовані природні сили свого народу – на збірну особу громади.

Досвід багатьох національних держав показує, що в загальносуспільній роботі провідна роль належить громаді, збірний дух якої формує свій моральний, природжений закон – волю, що передбачає рівні права, обов’язки й відповідальність усіх громадян. «Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина… Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави» (П. Юркевич)

Отже, всю систему української політики необхідно формувати на моральних засадах національної культури. Адже й сам державотворчий процес не вичерпується раціональними засобами політики. Визначальними в цьому процесі життєдіяльності нації є ірраціональні ціннісні орієнтири культури – морально-вольове прагнення людини до самоорганізації, саморозвитку. У розумово-раціональній сфері людської діяльності (влада, бізнес) виявляється загальне для всіх людей прагнення керувати, володіти, що звільняє їх від моральної оцінки власних вчинків і робить їх у цьому однаковими. Тільки в духовно-ірраціональній сфері культуротворення виявляється неповторна душевно-індивідуальна творча первина, і серце як центр духовного життя людини й джерело її моральних почуттів (П. Юркевич) породжує унікальність особистості та  індивідуальну ідентичність духовного типу збірної особи народу.

Нині поширена констатація факту, що в Україні немає культурної й політичної еліти й чути волання: «Як народити фізично або виховати еліту?». Власну еліту повинен народити сам народ у своєму «другому, духовному, народження», адже «дух духа творить» (Г. Сковорода). За моральним імперативом Пантелеймона Куліша: передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які й народять нових людей – творців суспільного ладу. Отже, передусім повинен самоорганізуватися у власній культурі народ як збірна особа, самоочищаючись від паразитарного й відмерлого, а вже в цілісній особі народу, як і в духовно зрілій людині, проявляються й вищі функції: дух, інтелект, воля. Ці вищі функції в суспільстві належать гідним представникам збірної особи народу – культурній і політичній еліті. Станіслав Оріховський (Роксолан) (1513–1566) – найвизначніший гуманіст в українській і польській культурах доби Відродження так навчав свою еліту: «…Наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля… Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди й справедливості…».

Політика тільки тоді може оптимально управляти суспільними процесами й забезпечувати справедливий суспільний лад, коли її ідеологія й стратегія ґрунтуються на засадах культурної самоорганізації нації, на моральній волі народу жити за природним правом – по правді.

Довідка про автора:

Олександер Андрійович Шокало – культурософ, есеїст, українознавець, сходознавець, перекладач, літературознавець, публіцист, видавець, громадський діяч. Член НСПУ (з 1979),  з 1991 р. – засновник і головний редактор науково-популярного журналу універсального змісту «Український Світ». Нагороджений медаллю PRO-ARTE Ґільдії митців Німеччини (1994): «За заслуги в розвитку взаєморозуміння між народами на основі їхніх культур, зокрема за концепцію журналу «Український Світ», який сприяє порозумінню народів». Автор близько п’ятисот культурософських, українознавчих, сходознавчих, літературознавчих праць, есеїв, публіцистичних статей, перекладів зі східних мов. Співзасновник і голова Київської міської громадської організації «Українсько-таджицьке товариство ім. Агатангела Кримського» (з 2000), Всеукраїнської громадської організації «Українська Взаємодопомога» (з 2003), Міжнародної громадської організації українців «Четверта Хвиля» (з 2006). Автор низки міжнародних культурних ініціатив; має вагомі напрацювання в плані стратегії національної культурної політики і взаємодії між культурами та стратегії об’єднання українського соціуму в Україні й за кордоном на засаді національної культури з ідеологемою «Українці – для України!».

Міжнародний діловий журнал «Iмідж.ua», № 1 /10/ 2010 р.