Олександер Шокало
Нова версія «Молитви за гетьмана Мазепу» або живий погляд Юрія Іллєнка на нашу історію
15 жовтня в кінотеатрі “Київ” розпочався Тиждень кіно Юрія Іллєнка показом “Молитви за гетьмана Мазепу”. На представленні нової версії фільму, скороченої на півгодини й з авторським коментарем — “голосом із кінокамери”, були майже всі виконавці головних ролей і майже всі учасники творчої групи. Не було самого автора — дух Юрія Герасимовича зорив за реабілітацією свого безсмертного творіння вже з безвічності. Як слушно наголосив його менший син Андрій, досі не було кінознавчого аналізу цього твору, була тільки естетична критика.
Оскільки кінопоказ доробку Ю. Іллєнка планується здійснити по багатьох українських містах, редакція «Слово Просвіти» закликає читачів узяти активну участь в обговоренні фільмів. Перше глядацьке враження — від Олександра Шокала.
Дивився цей фільм уперше й без упередженості. Хоч багато наслухався естетських вражень людей, шокованих незвичними для нашого кіно Іллєнковими прийомами.
Іллєнкове образне мислення неповторне. Істинна цінність мислення, надто художнього, не в самих словах, навіть якщо вони й правдиві, а в позитивній енергії думання, що пробуджує в інших людях адекватні враження й їхні власні думки, спрямовані на осягнення істини.
Поділюся своїми враженнями й думками від потужної позитивної дії твору Юрія Іллєнка.
Цей твір не вкладається в канонічні рамки кіно й діє засобами синкретичного мистецтва на підсвідомість, свідомість і надсвідомість: звуком, рухом, палітрою барв, вертепними декораціями й голосом самого автора — “голос із камери”, викликаючи безмежний спектр асоціацій. А ще важливі акценти розставляють маски — ними персонажі час від часу прикривають свою справжню суть. Усі ці прийоми запаморочливої мінливості форм підкреслюють умовність подієвої, зовнішньої сторони історичного процесу. А крізь те морочне тло ледь уловимо проявляється сама суть нашої історії — трагедія збірної душі українського народу, історія безвічного національного духу. Ті, які розігрують вертепну виставу подієвої історії (переважно за чужим сценарієм), не переймаються життям народу, трагізмом його душі. Вони перейняті власною хіттю — грошей, маєтків, розкошів — влади! Влади — над заневоленим людом, працею якого вони збагачуються. Сенс їхніх діянь — змагання за владу. О, як вони прагнуть влади! Саме тут закорінений їхній “мимовільний потяг до підлості” (М. Гоголь). Вони повиростали на заквасці підлоти й зрадництва. І тієї закваски постійно додавали їхні імперські зверхники. Це і є українське панство, холуйськи вірнопіддане чужинцям. Шевченко сказав, як припечатав навіки: “Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття — ваші пани // Ясновельможнії гетьмани”. Нещасний народ, коли ним верховодять такі зверхники. А ще нещасніший, коли він не усвідомлює наруги над ним. Владні холуї мають за холуїв і підлеглий їм люд. Ниці, аморальні, захланні можуть завести народ тільки безвісти. О, патологічно пихаті лакузи! Це вони, застрашені необмеженою владою в Україні “ясновельможного гетьмана”, вірного царського васала, який нещадно розправляється з усіма незгідними, створили перший в українській історії культ особи — культ Мазепи, забезпечивши цим свої привілеї над закріпачуваним українським людом, хоч і недолюблювали гетьмана. Зате сам він себе любив безмірно, підживлюючи самолюбством пиху. І та пиха була компенсатором за догідництво, плазування розумного, хитрого “старого лиса” перед молодим психопатичним царем-дегенератом. Уся династія Романових, за незначними винятками, — династія дегенератів; і не змогли врятувати вражену дегенерацією імперію навіть громадянські надзусилля таких моральних авторитетів, як прем’єр-міністр Петро Столипін і верховний правитель Росії Олександр Колчак; а на зміну царствуючим прийшли пролетарствуючі дегенерати. А що могли вдіяти за чи проти імперського монстра деморалізовані прислужництвом людці? Їм лишалося тільки служити тому монстру. А слуги дегенератів самі набувають властивостей звиродніння: втрачають моральні чуття й мертвіють душами. Дегенеративна мертводушна влада омертвляє душі всього суспільства. Мертві душі все привласнюють і все омертвляють, тоді, як живі душі все одухотворяють.
Від навали “живої смерті” (мертводушності), що нею підбиває під себе люд імперська цивілізація, перший застеріг Григорій Сковорода: “Живу смерть породжує той, хто чинить зло, криву душу такої істоти випалює жадібність, а хто взяв на себе ношу добродіяння, той живе з чистим серцем і ясною душею”. А через сто років Микола Гоголь уже створив літературний тип “мертвих душ”. Але з Гоголевих “мертвих душ” тільки сміялися, не збагнувши його геніального застереження про страшну загрозу омертвіння душ людських на просторах цілої імперії. (Мотив “мертвих душ” або “живої смерті” лишається своєчасним застереженням і для сьогодення. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: “Я колись думала, що Гоголь усе придумав про “мертві душі”, а воно справді є таке”. Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали дві сотні мертво зачатих партій — ловців живих і мертвих душ. Коли за часів Гоголя мертвими ревізькими кріпацькими душами менджували окремі поміщики, то тепер мертвими й живими душами українців спекулюють партії в масштабі цілої України. А люд і далі очманіло позирає на світ, за означенням Гоголя, “через облудні призми всяких партій”). Гоголь розкрив перед світом тотальну мертводушну сутність Російської імперії, яка формує собі подібне пожиточне імперське суспільство, тоді як вільний народ сам творить свою державу. Та траплялися й ті, які добре розуміли Гоголя. Ось яку проникливу правду про генія й заодно нещадний присуд вирік Ф. Толстой (Американець): “Найстрашніша людина для Росії — це Гоголь. Декабристи порівняно з ним — дитяче белькотання. Гоголь — ось кого треба закувати в кайдани й довічно заслати в Сибір”.
Гоголевим творчим духом Іллєнко перейнявся ще від часу створення фільму “Вечір на Івана Купала”, де він показав глибинну архетипність української культури й бутафорність імперської антикультури. А в “Молитві…” з Гоголівським сарказмом розкриває нещадну правду про імперську дійсність і акцентує на мертвих душах владців. З ними скрізь присутній образ смерті, на який вони й присягаються одне одному. Завважмо: присягають владці не на життя, а на смерть. Це — таємний ритуал допуску до влади. Тому так цинічно й умертвляють вони люд заради владарювання, збагачення і вдоволення хтивості своїх мертводушних тілес. Ю. Іллєнко з документальною чіткістю означує процес втрати совісті й омертвіння української душі знаковими засобами розтління й аморалізму: присягання на образі смерті на гетьманування, повідрубувані голови супротивників як знаки умертвлення (теж таємний ритуал), запродування України і втеча з державним скарбом за кордон. Звідси, з імперської традиції, — й садистські екзекуції над прахом Мазепи, що їх почав цар Петро, а завершив маршал Жуков. Чому так люто імперські зверхники ненавидять того, чиїми стараннями утвердився на троні переляканий стрілецьким бунтом неповнолітній царевич і згодом постала імперія? Помста за порушення таємної присяги… Смерть породжує смерть — така умова мертвих душ і їхніх таємних орденів.
Показавши цей політичний театр з-за лаштунків, Юрій Іллєнко зсередини підірвав міфологізовану й узвичаєну модель історії — московської імперської й української васальної. Цей колосальної сили вибух духовно-інтелектуальної енергії великого митця розкрив істинну причину української історичної трагедії. Кінотвір Ю. Іллєнка — потужний резонатор позитивної дієвої енергії думки, життєвої сили й волі українського духу.
Дуже важливий акцент робить Іллєнко щодо образу “просвіщенного володаря”: Мазепа спілкувався з іноземними правителями й послами різними мовами, а з українським народом не зумів порозумітися однією спільною мовою. Та зрештою, в полі інтересів колишнього королівського пажа, а тепер царевого улюбленця, співтворця Російської імперії й не було українського народу як такого: українців Мазепа використовував як засіб, як розмінний дріб’язок у великих і хитромудрих своїх замірах неподільної влади над Україною, а отже й власності на багатства її. Тому народ і не любив Мазепи, а побоювався, як недолюблювало й побоювалось гетьмана його власне оточення. В атмосфері нелюбові й страху не може бути згоди й спільної справи. І ось трагічний наслідок…
У трагічній для України Полтавській битві, де українці вбивали одне одного, Московщина здобула перемогу над найсильнішою в Європі шведською військовою потугою й відтоді почала вести відлік своєї імперської історії. А економічною базою Російської імперії стала Україна.
І трагічний епілог. Мазепа тікає з-під Полтави слідом за Карлом ХІІ. Вірні козаки переправляють гетьмана в труні, яку він уже три роки возить із собою про всяк випадок. Але в труні не вміщаються всі бочонки з золотом — державний скарб України. Золото в бочонках — ось сенс і кінцева мета Мазепиного владарювання в Україні. І не годні спинити Мазепу-втікача ні запорожці, які насіли його на переправі й вимагають обіцяну плату за участь у битві, ні мертві, розіпнуті українці на плотах — жертви батуринської різні, які пропливли по Сейму, Десні й перейняли гетьмана аж на Дніпрі. Та зрештою, дух упокоєних поколінь народу спиняє всіх і всім відводить належне місце в історії. Не в тій, яку пишуть присяжні історики на догоду владцям, а в тій, що закарбована в пам’яті безвічного народного духу.
“Сумна, тужлива наша історія, як поминальна пісня”, — сказав П. Куліш. Сумна. Це підтверджує й правдивий твір Ю. Іллєнка. Але пізнавати нашу історію треба так, щоб не хотілось тужити, а праглося жити. Жити гідно — власною волею, а не бути чужим знаряддям. Нині чути розпачливі волання: “Нема української еліти!”, “Як виховати еліту?”. А так, як навчав П. Куліш: “Передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нових людей — творців свого суспільного ладу”.
Але виховувати належить не в ілюзіях, не в марновірстві, а в реальному знанні минулого й сьогодення. Реальність, хоч яка вона моторошна, — це наша основа, і на ній треба твердо стояти, бо за нею — безвість. А як же нишком проголошувані: “Хартія, незалежність, воля”? А чи це не омана для людей? А золото в бочонках — реальність, і для себе…
І ще одне асоціативне спостереження. “Любонька з Любеча” — чи не лінія спадковості з “Милушею (Малушею) з Любеча”? “Любоньку з Любеча”, разом із дванадцятьма іншими дівчатами, везе молодий Іван Мазепа в дарунок султанові від гетьмана Дорошенка. Дорогою Любонька спокушає Івана й намагається заручитися з ним перснем, як згодом з’ясувалося — “перснем Рюриковичів” (чи не від Милуші спадок?), запевняючи лицаря, що хоч вона й не знатного роду, та в батька багато грошей. Вгадується історія з “робинею Милушею з Любеча” — дочкою княжого раба, але також багатого. Малуша народила Святославові сина, а Україні — хрестителя, який і зруйнував великі заміри свого звитяжного батька. “Любонька з Любеча” опиняється в жінках у генерального судді Василя Кочубея, народжує дочку Мотрю, яку хрестить і на яку згодом спокушається старий Мазепа. Через це Любонька, тепер уже Кочубеїха, й посіяла в українському владному середовищі велику смуту, чим зруйнувала політичний замір Мазепи. Дивні асоціації… Чому акцентую на них? Бо автор наголошує, що фільм не ігровий, а документальний — документ епохи. Тож його документальність спонукає зануритися й в інші свідчення нашої історії.
У процесі сприйняття твору його духовно-інтелектуальна реальність розпросторюється за межі світообразу митця й поширюється в просторі світу національної культури, породжуючи нові асоціації. Ці асоціативні ланки — свідчення постійного розпросторення меж нашої свідомості, що звільняє нас від стереотипів мислення — упереджених думок і нав’язливих ідей.
З цього погляду, надзвичайно своєчасний твір Юрія Іллєнка, заснований на документальності й явлений у символічно-знакових образах, історичних кодах, — не тільки про добу Мазепи, що призвела до остаточної колонізації України, але й про всю тисячолітню історію руйнування Українського світу.
“Молитва…” — виверження могутньої творчої потуги митця, якому понад 20 років “мертві душі” не давали реалізувати свій талант. Аби адекватно сприймати й проникливо розуміти цей останній і заповітний твір великого Майстра, необхідно знати історію України, яка вона була за суттю, а не за трактуванням присяжних істориків, що препарують її, займаючись начотництвом, маніпулюючи фактами зовнішньої, подієвої сфери історичного процесу. А ще бажано по-людськи перейматися долею українського народу, чути серцем веління національного духу. А дух народу являється в його природному праві, його правді й пам’яті поколінь.
Без коментарів