Володимир Бєлий
Суто українська перспектива ІНТЕЛЕКТУАЛА
Де там Вітчизну захищати –
самому б від неї захиститись.
Юрій Татаркін
Задля цього важливого контексту відштовхнемося у власних роздумах від зауважень письменника, науковця та церковного ієрарха. Ось їхні мислеформи.
Перша – це думки Володимира Даниленко: «Українці, котрі досягнули визнання в інших країнах, не дуже поспішають афішувати своє походження. Таких видатних людей, як американська астронавтка Хайдемарі Стефанишин-Пфайфер, що позиціює себе українкою, чи зірка Голлівуду Джек Паланс, який відмовився від російської нагороди, заявивши, що він — українець, небагато. Принаймні мені не траплялося, щоб про це говорили в інтерв’ю найбільший стиліст другої половини ХХ століття художник Енді Ворхол, польський режисер Анджей Вайда або джазовий геній Білл Еванс, що європеїзував джаз, перетворивши негритянську народну музику на музику західної цивілізації. Можна було б додати до цього ряду американську кіноактрису Віру Фарміго, голландську кіноактрису Вікторію Кобленко, канадську співачку Терезу Сокирко, аргентинського кінорежисера Гектора Бабенка, італійського прозаїка Джорджо Щербаненка та багатьох інших. Але, зрештою, які можуть бути до них претензії, коли в Україні нічого не робиться для того, щоб звідси не втікали?» (http://www.dt.ua/3000/3760/65460/)
Справа не у втечі з України, а у відсутності природно прийнятних умов до реалізації творчою, і не тільки, людиною власного діяльно-продуктивного потенціалу. Більшість української спільноти живе іншими питаннями: накопити, зберегти, захистити, але не думає про творення. Ті ж хто народжений творити чи хоча б відтворювати змушені шукати краї, де їхня діяльність отримає сприйняття. Українців втягнули у постійну підсвідому боротьбу зі своїм ближнім і, навіть, із самим собою. Думки українців не про поширення свого, а про захист «власного інформаційного простору, державної мови, національної валюти тощо». І це проросло у самі низи народного масиву.
– Як ведеться розмова за столом у французькому товаристві?
– От, хтось щось сказав. У реакцію кожен наступний, хто відкриє рота щось додасть у розвиток сказаного. Кому додати нічого, той мовчки слухає. Так компанія отримує не тільки більш цілісний та глибокий образ реалії, про яку йде мова – люди досягають значно БІЛЬШОГО: живуть приємністю міжособистісного буття. Неможливо отримувати насолоду від життя критикуючи його та ставлячи «палки у колеса» кожній думці. Не пізнати радості від життя без «дотиків» до його природно пульсуючої теплом та єднанням «матерії». Для цього треба вміти жити на принципах партнерства: починаючи з інтимної і закінчуючи суспільно-економічною сферою відносин.
На цьому тлі зовсім по-іншому виглядає розмова українців, навіть за трапезним столом: на кожне сказане кимось слово відразу лунає слово проти. Іноземці із властивою їм чемністю називають це ознакою високої креативності української нації. Може й так, спасибі за добре слово. Тільки весь цей механізм креативності є відцентровим. Він планетарно значимих творчих людей відкидає подалі від своєї рідної землі. А тих, хто залишається просто ігнорує: на концерти не ходять, книжок не купують тощо. Нескладно вирахувати, що зовнішній розломом навпіл у групах формується внутрішньо особистісним розколом. Дуже прикро, що й наукові дослідження те підтверджують. Досить познайомитись з аналітичними матеріалами Олени Сибірякової у статті для «Української правди» «В ожидании прихода иного» (http://www.pravda.com.ua/news/2009/2/19/89980.htm): ніяка політична сила, що самостверджується як «третя сила» не здатна посісти адекватне тому місце у менталітеті українських виборців. Доведеться або стати одним із двох, або до когось приєднуватись.
Ментальний корінь української нації не у культурі партнерства, а у розділенні до протиборства. Часто й не зрозуміти з ким: з іншим чи із самим з собою.
– А яка роль держави щодо заміщення руйнівного протиборства на атмосферу ПАРТНЕРСТВА?
– Щодо цього чітко сказав у телепрограмі «Культурний простір» Сергій Жадан: «Всі мої культурно-мистецькі надбання стали можливими тільки тому, що я принципово не орієнтувався на співпрацю з державними структурами». Отакого, «приїхали»: створити державну машину, щоб її цуратись, фінансувати механізм, що нам шкодить!!!
Звісно, що таке не від здорового глузду.
– Що ж робити?
– Не дарма кажуть, що розумний знає ЩО робити, але тільки дуже розумний знає ЧОГО не треба робити. Відомий церковний ієрарх Володимир Слободан на питання як же лікувати розділення української віруючої громади відповів: «Ще не прийшов час, щоб це питання можна було успішно розв’язати». Час є не тільки зовнішньою характеристикою дійсності, а й однією із її внутрішніх складових: перспектива українського інтелектуала у тяжкій та непримітній праці по творенню більш розвинутої внутрішньої культури пересічного українця у напрямку пріоритетності СТРУКТУР ПАРТНЕРСТВА. Тільки опісля цього може з’явитись якась власне ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА на українських теренах. А разом з нею і новоякісне життя всієї громади, бо тільки через її зростання проходить лінія долі справжнього інтелектуала.
Без коментарів