Володимир Бєлий
«Мальовані» оцінки: як з цим у майбутньому?
Вступні мотиви. Велика вдячність пану Міністру Івану Олександровичу Вакарчуку за матеріал «Екзаменаційна сесія як вона є» (http://www2.pravda.com.ua/news/2009/2/27/90441.htm). Він посилює впевненість, що таки приходять нові часи, коли замість прямої чи завуальованої експлуатації через механізми конкуренції (демократія) людство починає масово орієнтуватись на структури партнерства (постдемократія). Справжнє, тобто відповідне природі людяності партнерство є можливим лише серед продуктивних, а не експлуатаційних структур соціуму. Воно стає основою до створення інноваційних штучних ресурсів, довкола яких людина може бути виключно МЕТОЮ до всього.
Системи, котрі внутрішньо зцементовані на конкурентній, навіть чесній та цивілізованій боротьбі все більше стають історично незграбними та неефективними. Це тому, що людство масово навчилося жити не лише експлуатацією природного надбання, а й творенням штучних життєво необхідних ресурсів. Саме з цього стартового моменту все більше представників сучасної цивілізації втрачає потребу розглядати інших ЛЮДЕЙ як ресурс до чогось: людина стає лише МЕТОЮ до будь-чого.
У цьому сенсі не має нічого кращого за ПАРТНЕРСТВО: не треба боятися, що тебе обмануть або знешкодять, бо партнерські структури орієнтуються виключно на продуктивну СПІВПРАЦЮ. Бути ворогом партнеру – це як бути ворогом самому собі. Яким би талановитим ти не був, а без партнерських структур не забезпечити власних життєвих потреб: просування свого творіння краще довірити резонансним до твого внутрішнього світу людям, а не «майстрам експлуатації» як суспільних смаків, так і твоєї творчої праці.
Пан Міністр елегантно, по-партнерському, навів приклад щодо можливостей по-справжньому наукового аналізу певного зрізу нашої діяльності. Маємо приклад, коли інформація працює незалежно від суб’єктивності смаків/культури/моральності/зацікавленості/тощо аналітиків, тобто є по-справжньому об’єктивною. Якщо мовою медиків, то: правильний діагноз є прямим шляхом до успішного та розвивального оздоровлення. Втім, жити по-партнерському означає не тільки отримувати ЩОСЬ від Міністра чи освітянського співтовариства, а й відповідь на питання: «ЩО ти сам можеш зробити для товариства?». У цьому контексті дозвольте поділитися своїм баченням змістовності ланцюжка «форма життя – її закони – формули законів – формалізація адекватних їм структур». Спробую зробити акцент на потребі переплавити наші «видатні» здатності до формалізму у суспільно-партнерську продуктивність: візьму за основу поняття формалізації діяльності як виразника тих конкретних форм, що здатні приводити до задекларованих цілей.
Мова про потребу переплавити наші структури псевдоосвіти у високоякісну освіту. Із таблиці даних пана Міністра лише у 33-ох ВНЗ із 137-ми функціонує відповідальна система оцінювання рівня навчальної підготовки студентів. Це складає приблизно 25%. Ще нижчий відсоток відповідності ми б отримали, якби проаналізували шкільні оцінки під час так званої «державної» підсумкової атестації. Державної пишу у «лапках», бо вона не є такою тому, що проводиться тими хто сам і навчав. Чітко це бачу як зі свого закордонного досвіду роботи у минулому, так і з інноваційних форм атестації власних ліцеїстів, що впроваджено тепер. Мало того, що освітянські організатори шкільні оцінки 1-3 бали не сприймають як відображення тієї реальності, що є діти, котрі не хочуть вчитися, а виставляють її лише як вчительське варварство. Окрім того, вони фразою: «За таких оцінок дитину треба посилати до психлікарні» тиснуть на порядно освіченого вчителя, змушуючи оцінки «малювати». Але і це ще не все: методисти при відділах освіти (ну й назва для такого системно важливо інституту суспільства) відслідковують, щоб в атестованих вчителів обов’язково спостерігався ріст успішності їхніх учнів. От, тільки учні того не знають та на те не зважають. Дожилися до того, що в учнів, котрі не володіють теоремою Піфагора за курс математики ОСНОВНОЇ школи стоять оцінки 6-8 балів, а то і вище.
– Чому так?
– Тому, що наші підходи до атестацій ненаукові. Вони не враховують природні конструкти психології учнів та студентів. Мета цього матеріалу саме у тім, щоб звернути увагу на можливості практики формалізації як творення форм втілення власних задумів. Задля адекватної до якісної освіти системи оцінювання діяльності учнівського та студентського загалу достатньо адаптувати вже відомі форми з досвіду інших чи власних локальних напрацювань. Це замість лицемірно, але системно їх ігнорувати під надуманими псевдонауковими приводами, ховаючи власний егоїзм та аморальність. Звісно, що останнє не просто долати за умов, коли офіційні статки вчителя чи викладача-початківця є мізерними.
Формалізація від ретроспективи. Це з досвіду роботи в алжирських ліцеях, що тоді функціонували на французькій мові навчання. Там за три роки я провів більше двох тисяч уроків фізики та хімії і це не вимагало ЖОДНОГО запису у якихось «класних» журналах. Як таке можливо? Там, що – анархія?
– Зовсім навпаки – порядку більше, ніж у нас. Пропустити урок, залишивши те непомітним вчитель не зможе. Діти на перервах не товпляться у класах, а відпочивають у дворі чи на терасах, а до аудиторії йдуть разом зі своїм вихователем, котрий чекає приходу вчителя. Це є практичною формалізацією отого, що у нас називається «перший та другий дзвінок». Вихователі на чолі зі своїм профільним заступником директора є партнерами до головного заступника директора з НВР, котрий є партнером як педагогам, так і самому директору ліцею. Тому усі нештатні ситуації завжди під контролем, а необхідність опрацювати повноцінно предметну програму кожен вчитель весь час автоматично відчуває через наявність саме незалежних від нього атестацій його учнів.
Зовсім інші, більш суворі, вимоги ставляться до зберігання копій атестаційних робіт ліцеїстів – саме вони є документами суворої звітності і весь рік зберігаються у навчальній частині. Це дозволяє контролювати як рівень відповідності завдань вимогам програм, так і фактичний рівень навчальної підготовки школярів-старшокласників. Середня за тематичні атестації кожним вчителем заноситься до підсумкового журналу успішності, сторінки якого розподіленні за учнями класу, а не за предметним принципом. Це дозволяє відразу комплексно бачити кожного окремого учня через призму усіх дисциплін. Кожен вчитель «свою» цифрову оцінку у цьому журналі обов’язково супроводжує ще й якісним коментарем у «двох словах». Це є формалізацією принципу особистісної орієнтації шкільної освіти. Так робить вся країна: мені випало спочатку працювати на західному узбережжі Середземного моря у містечку на 180 тисяч жителів, а потім на східному – у двохмільйонному місті.
У тамошніх студентів також виключно письмові сесії і без права переписування. Також, головним студентським документом є не залікова книжка, а копії сесійних робіт. На початку семестру (у ліцеях триместри, бо вік учнівський ще не «той») кожен викладач зобов’язаний здати у бібліотеку університету брошуру з лекціями та плановими практичними заняттями свого курсу. Без цього приступити до роботи зі студентами неможливо. Також, і це є практикою для всієї країни. Щодо концентрації коштів та освітнього потенціалу: ліцей займає цілий міський квартал, а університет – це містечко у місті. У Мостаганемі (180 тис. мешканців) було чотири ліцеї університетського спрямування і декілька професійно-технічних.
Формалізація від інноваційного українського ліцею. Ми у своєму Херсонському фізико-технічному ліцеї з 1989 року започаткували подібні підходи до атестації учнів: письмово та без права на переписування, але й без можливості залишатись не атестованим. А ще перевірку «директорських» моніторингових робіт під час «стоп-тижня» та робіт державної підсумкової атестації за основну та повну середню освіту здійснюємо у шифрованому вигляді не «своїм» вчителем, а кафедрою. Жодних нарікань. Навпаки велика вдячність від батьків за те, що вдається привити дітям глибокі навички до відповідальної роботи.
Можна дивуватись: «Чому колеги з інших закладів не пробують такі ефективні інструменти?» Та не варто дивуватись. У нашій пострадянській Україні існує так багато дечого, що «гідне» більшому подиву. Ще у радянські часи наш ліцеїст-відмінник зазвичай першу сесію у ВНЗ здав в основному лише на «добре». Тепер же старанний учень, але такий, що у ліцеї має не більше, ніж 5-6 балів вже з першої сесії у ВНЗ виявляється студентом-відмінником. Більше того, кандидати фізико-математичних наук, доценти фізичного факультету національних університетів можуть ухилятися від замовлення на лекцію ліцеїстам, наприклад, про елементарні частинки. Їм звичніше весь час повторювати витяги зі своїх лекцій студентам чи розповідати про історію науки. Але і на вищому державному рівні проблема та ж: під час круглих столів, навіть, маститі спеціалісти замість демонструвати зразки осмислення заявленої теми описують артефакти та «дарують» зразки витягів зі свого звичного напрацювання. Прямо по Жванецькому: «Слів багато, але де думка?». Але ж треба, хоч комусь шукати глибше, щоб мати відповідь на питання: «Якщо, навіть є думка, відповідна проблемі, то у чім може полягати адекватна їй формалізація?»
Для початку визнаємо, що «мальовані» шкільні та, навіть студентські оцінки сьогодні є фактом і не в них причина наших суспільно-духовних хвороб. Вони – їхній наслідок. А далі займемося тією інноваційно-організаційною формалізацію, котра здатна на заміщення цієї негативної практики на позитивно-суспільну. Хоча ще не факт, що прийшли часи здатності нашої інтелектуальної еліти вийти за межі прямої рефлексії і спромогтися на більше – суспільно-перспективне конструювання.
Без коментарів