Сучасні експерти вважають, що на перехідному етапі Росія вибрала консервативний варіант подальшого суспільного конструювання, Казахстан – інноваційний, а Україна – конфронтаційний. Видається очевидним, що надто довго затримуватись у конфронтаційному стані не є доброю перспективою. Краще пошукати ДРУГИЙ конструкт, причому починаючи із базових політичних підходів. Саме про це у матеріалі Володимира Бєлого – керівника Херсонського регіонального центру ВГО «Ліга культури».
Володимир Бєлий
Україна: другий конструкт
Щоб впливати, не обов’язково ставати першим,
достатньо БУТИ друг-и-м.
Влад Другов
Так як постійними у житті є лише його видозміни, то кожна людина підсвідомо завжди їх чекає і в основі своїй готова до них на «всі 100». Хоча це не заважає нам триматись старого та зустрічати нове.
Мова піде про «отого другого», котрий у галасливій щоденній суєтності заради підтримки та вдосконалення старого поки що мовч-и-т-ь. Мовчить, бо своїм ІНШИМ баченням він зовсім другий серед більшості. Це потім наступає момент, коли його нове СЛОВО стає центром життєвої місії усіх тих, хто за інерцією тягнув лямку старого (із думки Радислава Петріва (керівник Івано-Франківського регіонального центру) під час колегії всеукраїнської громадської організації «Ліга культури» – березень 2009 року). Саме про «лямки отого старого», що суспільно перестало вивільнювати людяність в людях й сказано лауреатом Шевченківської премії–2009 Павлом Гірником: Старим у контексті «Україна» є пострадянський вектор суєтності, що видається за побудову демократичної та самостійної України. Ви де-небудь чули, щоб Франція, Данія, Алжир чи інші країни супроводжували свою назву словом «незалежна»? Так недалеко й до «пропозицій» подібних до тих, котрі дехто пропонував у радянські часи: «Треба за аналогією з курсом «науковий комунізм» зробити правки – «наукова фізика», «наукова хімія» тощо». А «хресні труди» по збереженню та укріпленню радянського в новітній історії України дійсно не є хресними, бо не в мистецтві експлуатації природних ресурсів та людей наша інноваційна місія: більшого рівня експлуатації природи та людини ніж у радянській системі тяжко віднайти (читаймо архівні документи про матеріальне забезпечення робітників, вчителів, лікарів тощо у царській Росії).
З одного боку, в наше життя настирно впроваджують силу-силенну питань, відповіді на які нам зовсім не потрібні, але з другого – саме через ланцюжок питань найкраще пролягає продуктивна думка. У контексті думки про інновацію української політичної «матриці» звернемося до наступних питань:
1.Чи не є добре розвинута рефлексія на поточні недоліки ефективним засобом утримання людей у межах старої, історично ганебної «матриці експлуатації всіх і вся»?
2. Заради чого актуалізують сучасну проблематику? Як це роблять: висвітлюють зміст проблеми чи сутність її природи?
Це коли учасники форумів, присвячених тій чи іншій проблемі, не здатні ставити конструктивні питання. Чому в Україні мало хто зі спеціалістів здатен на запитально-конструктивну думку? Чому навіть на вищому рівні лунають лише заклики?
– Тому, що постановники проблематики паралельно з цим не бачать обрисів нового конструкта! І сумним є не стільки незнання як таке, як байдужість до тієї інноваційної фундаментальності, котра історично стає здатною репрезентувати нові часи.
3. Яким уявляється новий конструкт? Це те, ЩО ми ХОЧЕМО чи це суспільно-політичне «тісто», тільки з якого й може випікатись бажане?
Йдеться про ту нову політичну сутність (тісто), котра може спрацювати за певних умов. Це про зміст такого поля інтелектуальної діяльності, на якому проектне виростає у реальний продукт як щось природно невідворотне.
4. Якщо думка спрямовується у контекст людяності у людині, то ЩО тут нового?
– В самій людині, звісно, нічого нового: любов, надію, віру, працелюбність тощо люди проносять через тисячоліття. Акцент на інше: на людяність у людині як НОВУ основу для суспільно-політичного конструкта. До сих пір навіть серед розвинутих демократій базисом для суспільно-політичної архітектури лишаються структури експлуатації природних ресурсів та одних людей іншими, а не підтримка та розвиток творчої партнерської здатності народжувати нові життєві ресурси.
Сучасний світ по-справжньому ще й не брався за конструювання суспільних структур партнерства як основи своєї політико-економічної життєвої системи. Базовими були і лишаються структури конкуренції – захоплюй якомога більше і якомога швидше, щоб потім: «живи – насолоджуйся – не думай про майбутнє – ти свого досяг!» Не стало ще конструювання суспільства на основі політики людяності (партнерства) імперативом нашої земної еволюції. Людяність як НОВЕ з’явиться у нас тоді, коли заявить про себе як матерія нашого суспільно-політичного поля. Людяність у політиці невідривно пов’язується із горизонтальними партнерськими структурами. Тільки тоді, коли людина по-справжньому стає партнером, а не ворогом, до самої себе і зароджується адекватна суспільно-політична ноосфера.
Життя поки що нам бачиться через споживацьку призму збагачення за рахунок експлуатації всього, що можна, а якщо стає не можна, то винаходимо нову зброю: ідеологічну чи матеріальну. Тільки-но відішли часи страху небезпеки від інформаційно-технічної революції: правителі світу закабалять людей, вправляючи інформацією їм мозок (Джорж Оруел «1984»). Страхи виявились марними: Інтернет, мобільний зв’язок, як і GPS, перестали належали лише спецслужбам і правителів і опинились під більшим контролем, ніж раніше. А тепер на устах новий страх – перед стрімким розвитком біотехнологій. Якби не зайнялись політичні пройдисвіти вирощуванням людей двох порід: одна із «сідлами» на спині, а друга зі «шпорами» на ногах.
– Як цивілізації вдасться уникнути подібних політичних небезпек?
– Завдяки привнесенню у суспільне поле щораз більшої «порції» своєї глибинної людяності. Дієва людяність народжує в людині вектор, спрямований на самого себе, щоб хоч у якійсь мірі відповідати кантівському визначенню людини як МЕТИ всьому і в ніякому разі як засіб до чогось – тим більше до нищівної експлуатації інших та природи. Людина природно здатна бути ТВОРЦЕМ (за подобою Господу) як штучних життєвих ресурсів, так і особистісної здатності до щоденної творчої формалізації свого людяного у світ своїх партнерів.
– Але, ж можуть бути і псевдопартнери, тобто замасковані експлуататори!
– Так, тільки партнерство на основі людяності не переймається викриттям інших чи насильним наверненням до праведності. Базова сутність партнерства у тім, що воно просто не допускає до себе свого антипода. Цим кожній людині надаються стартові умови, щоб звернутися до своїх глибин людяності і актуалізувати їх у наступному життєвому епізоді: відповідно до своїх природних чи розвинутих освітою можливостей.
Реалізація своїх бажань чи інтересів у партнерсько-продуктивному суспільно-політичному конструкті – це вже ДЕЩО ІНШЕ, ніж сучасне «мистецтво» експлуатувати. Були часи, коли саме таке «мистецтво» формувало еволюційний поступ цивілізації, але вони пройшли: не тільки людина вже не терпить ідеологій експлуатації, а й сама планета.
5. Якщо творче партнерство у горизонтальних суспільних структурах є виразником природи людяності, то повинні бути приклади адекватної цьому формалізації у нетрях традиційної ієрархічної парадигми. Чи існують вони?
– Найкращими прикладами є освітянські, бо школярі позбавлені тиску грошової мотивації. З одного боку, в школі процвітає традиційний ієрархічний патронаж, навіть школярів-старшокласників, через так звані домашні завдання. Його ефективність така «висока», як і більшість конструктів у ієрархічних системах, що розмови про біди школи не вщухають: рідко яка дитина здатна сама зробити задане.
Дехто знаходить «посібники», у яких все необхідне написано дорослими, декому завдання виконують батьки чи репетитори, дехто на перервах списує у товаришів, дехто у однокласників таку можливість купує, а більшість ті домашні «завдання» взагалі ігнорує. Завуч лає вчителів, щоб ті регулярно перевіряли учнівські зошити, на педагогічних радах обговорюють «моніторинг» роботи учнів вдома під керівництвом вчителів, а середньостатистичний наш випускник має плачевний рівень освітньої компетентності із ключових фундаментальних наукових понять.
Потім дорослі, що виросли у такій школі позичають свої гроші комерційним (тобто приватним) банкам (називається: «відкрити депозит»). Роблять це за умов відсутності росту продуктивної сфери країни, щоб через пару років оплакувати свої знецінені чи взагалі втрачені гроші. Як аргумент ставлять питання: «Кому ж в-і-р-и-т-и ???»
Але в цей же час існують освітні системи, що працюють зі старшокласниками без фіксованих домашніх завдань. І не тільки як інноваційний досвід, що подекуди існує і у нас, а у системному варіанті як, наприклад, у Фінляндії, школярі якої показують найкращі результати під час незалежних міжнародних вимірювань рівня освітньої компетентності.
Відсутність прямих ієрархічних важелів не обов’язково веде до безладу. Навпаки: за природовідповідної самоорганізації системи – підвищує відповідальність. Старшокласник каже: «У звичайній школі легко: ти знаєш, що тебе запитають наступного уроку. Не так у потужному ліцеї – невідомо над чим конкретно доведеться працювати, а тому із пройденим треба р-о-з-і-б-р-а-т-и-с-ь!» Останнє (розібратись) і є простим містком до відповідальності, тобто до здатності ВІДПОВІДАТИ тому, за ЩО взявся, а не плакатися «кому вірити?» чи замість конструктивного пошуку управлінсько-технологічних чи проектно-планових дій сипати закликами «давайте будемо…» з рівнів, на яких зосередженні найбільш масштабні суспільні ресурси.
І не природні чи людські кількісні виміри є найбільш масштабними суспільними ресурсами: успіх чи невдачу визначає рівень природовідповідності змісту обраної населенням свої суспільної політики. І вибір треба довірити не лише лінійно-знаннєвому «реактору», а краще як підказує народна мудрість: «Нехай думає голова, а вирішувати буду «Я». Мова про те «Я», котре здатне до того суспільного конструкту, котрий буде іншоновою політичною системою, де державні меридіани суспільно-економічного партнерства були б зіткані із «ниточок», просякнутих ЛЮДЯНІСТЮ.
6. Постає питання: «І як таку ідилію зробити реальною»?
Відповідь не пролягає через деталізацію, зрозумілу нашому старому ментальному світові, де кожна партія як частина (lе parti) цільного суспільства. Можливості політичного важеля як демократично кількісної статусності стали історично недостатніми. Цивілізація дозріла завдяки відкритому інформаційному простору та інноваційним екологічним технологіям до здатності творення своєї політичної системи на основі свого головного надбання – людяності. Другим політичним конструктом буде суспільна система горизонтально-спіральних партнерських імпульсів інноваційного творення відновлюваних засобів життя. Залишиться лише не опуститись до профанації нового під виглядом завуальованої демократичними формальними процедурами ієрархічної піраміди експлуатації наявного замість справжнього творіння НОВОГО.
Без коментарів