Сергій Ярмолюк

Ретродискусія про українську державу та її державну мову зразка дев’яностих років

Скорочено

У переважної більшості українських інтелектуалів – україно- і російськомовних – дискусія про українську державу, українську мову як державну асоціюється із призабутими дев’яностими роками минулого століття. Здається, все, виговорилися, полаялися, заспокоїлися, час братися за омріяну розбудову державної системи медичного забезпечення, державної вищої та середньої освіти, державної системи соціального захисту, державних доріг – усього того, що в пересічних українців і асоціюються з державою та державною мовою. Та ні, знову пишуть і пишуть:

1. «Якобы не подозревая, что вся государственная машина, СБУ, прокуратура, суды, неправительственные организации работают на искоренение русского языка (обобщенно), искривление исторической памяти, не гнушаясь репрессивных методов. Причем на деньги, заработанные этими гражданами.» (автор Awaken-7, форум газети «2000», http://2000.net.ua/c/61462).

2. «Сегодня гуманитарная сфера – это глобальная государственная проблема. Была допущена грубейшая ошибка, когда эту сферу отдали в руки оранжевой власти. Мы подошли к черте, за которой процесс оболванивания наших детей может стать необратимым. Эта проблема неоднократно поднималась в «2000», и уже давно понятны ужасающие последствия доктрины галичанского национализма» (автор Keys, форум газети «2000», http://2000.net.ua/c/61578).

…Коли до такої науковоподібної історичної дискусії підключаються викладачі, журналісти, то стає сумно, що антидержавницькі настрої, як ракова пухлина, стрімко поширюються в середовищі української інтелектуальної еліти – лікарів, учителів, викладачів вищих навчальних закладів, науковців, знищуючи останні наші сподівання на хороші державні лікарні, садки, школи, університети…

…Перефразовуючи слова академіка Грушевського, можна стверджувати, що українці в результаті глобальних і довготривалих змішувань різних народів і народностей як нація не мають якихось специфічних генетичних ознак, генетичних варіацій, за якими можна відрізнити «істинного» українця від «неістинного». Для українського населення поняття національності не варто пов’язувати з генетичною ідентичністю, що передається від батька до сина в практично незмінному стані. На моє глибоке переконання, титульної слов’янської нації в Україні на основі генетичних ознак не існує, на відміну від сусідньої слов’янської Росії, або арабських держав. Загальновідомо, що титульна російська нація – це фінно-угри. Угро-фіннолог, історик і журналіст Ростислав Мартинюк писав: «Росіяни споріднені расово, цивілізовано та мовно з народами Японії, Кореї, Маньчжурії, Центрального Китаю. Найприкметнішою ознакою цього є фінно-угорські ієрогліфи. Ця писемність частково збереглася в ерзян, карелів. Уже цілком «русские» мешканці Володимирської та Ярославської губерній користувалися мерянським ієрогліфічним письмом навіть у часи Першої світової війни. З’ясувалося це завдяки імперській військовій цензурі. Листи до родичів «мужички» писали «каракулями». Спеціальне розслідування встановило, що це «понти». Саме так називали своє письмо мешканці мерянських губерній Російської імперії. Уявляєте, як важко було росіянам у ХVІІ-ХVІІІ ст. засвоювати кирилицю – потрібно було змінювати ієрогліфічну свідомість на буквену! Для росіян наша грамота тоді була по-справжньому «китайська». У сучасній російській мові кожне десяте російське слово має фінно-угорський корінь. Та й граматичні конструкції – того ж походження: «я маю», кажуть слов’яни; «у мене є», кажуть росіяни за фінно-угорською традицією. І коли ми говоримо сьогодні «йолки-палки», ми повторюємо мерянське «ех, життя» (йолус – життя). А пушкінського Балду пам’ятаєте? Це від мерянського «бол» — село. Балда — значить «селюк» («Україна молода», 11 травня 2002 року, с. 13).

…Продовжимо знайомитися з працею українського радянського академіка Грушевського: «Чи будемо називати українську мову язиком чи «нарічєм», однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цілість, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов – словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну й характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цілим рядом фонетичних, морфольоґічних і синтактичних прикмет.» Не має принципового значення те, якою мовою чи на якому діалекті ми говоримо на нашій державній території – галицькому, полтавському чи донецько-луганському. Основне, мова – це перша серйозна ознака.., якою ми вирізняємося як українці з-поміж своїх сусідів неукраїнців. Це так звана державна мова, яка дає змогу побудувати систему відносин «свій-чужий» між громадянами, що проживають на одній території, організувати нормальний державницький процес із будівництвом лікарень, доріг і дитячих садків.

…Читатимемо «Історію України-Руси» академіка Грушевського: «Спільність культури, а в першій лїнїї спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоєвропейську сїмю, до певної міри обєднала їх і звела до одного етноґрафічного типу ще в індоевропейській, чи в прасловянській правітчинї. Дальше відокремленнє на новій теріторії і спільне переживаннє всяких ґеоґрафічних, політичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далї сей процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного вихован¬ня старі етнічні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропольоґічною та етнїчною ріжномастністю».

Отже, що ще нас об’єднує як громадян? Спільність матеріального побуту: ми вміємо багато працювати, хочемо жити гарно і заможно, маємо свою історію, культуру, національну кухню, більшість із нас сповідують православну віру. Маємо ще багато хорошого, що набулося в результаті спільного проживання на одній території. Своїм вихованням, побутом, культурою та історією ми вирізняємося з-поміж держав-сусідів. Усвідомлення кожним індивідуумом приналежності до культури тієї держави, в якій він проживає, є другою і беззаперечною умовою існування цієї держави.

Національність «українець» – це, на мій погляд, в більшій мірі поняття етнічне, а не расове. Українець ідентифікуються за українською мовою, національною культурою, побутом, набутими звичками, християнською релігією тощо. На превеликий жаль, це і є ахіллесовою п’ятою українців як нації, оскільки втрата мови призводить до втрати національної ідентичності. З іншого боку, найбільш розвинуті країни Західної Європи, зокрема Франція, Великобританія, переходять чи вже повністю перейшли (?) на український зразок трактування поняття національності, починаючи довгий у часі «процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту…» (М. Грушевський). Париж переповнений чорношкірими африканцями, арабами. Усі вони вважають себе французами, оскільки вільно володіють французькою, знають і поважають культуру та звичаї автохтонного (місцевого) французького населення, з повагою ставляться до державних символів і державних інститутів влади.

На мій погляд, ми повинні остаточно перейти до західних зразків трактування слова «українець», так званого «citizen» (житель), і повністю відмовитися від етнічного, національного розуміння цього слова. Отже, українець – це індивідуум, який проживає на території України, мінімально володіє державною мовою як другою, щоб мати змогу вступати в правові зносини з державою, знає та поважає українські звичаї, культуру та історію, є патріотом своєї держави та поважає її національні символи. Якою мовою чи говіркою, донецькою чи галичанською, говорить українець, яке у нього генетичне походження, до якої церкви він ходить, нікого не повинно цікавити – ні українську державу, ні її громадян….

Чому ж ми так погано живемо? Відповідь знову шукаємо у праці академіка Грушевського: «Ряд дуже визначних і безсторонніх фільольоґів признавав її (український язик, прим. автора) осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і політичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досі дають себе чути з польської і великоросійської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалізмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в нїй тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розуміється, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто політичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотїли б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди.» Так, ми дійсно довго були і залишаємося генетичним матеріалом для наших сусідів. Ще до академіка Грушевського українці залюднили Кубань, у радянські часи – Сибір і Казахстан, за роки незалежності дозалюднили Росію, освоїли польські землі і дійшли аж до Португалії та Іспанії. Так активно попрацювали, перевиконали план із розселення, що нещодавно російський уряд видав розпорядження про примусову депортацію зайвих українських робітників на історичну батьківщину – в Україну. Схоже на те, що всі наші сусіди-держави, далекі і близькі, свідомо і підсвідомо хочуть «задержати українську народність в служебній ролі» назавжди і використовують із цією метою будь-які методи. Отже, завдання «дружніх нам» держав – підтримувати весь український народ у зародковому, додержавному стані і не дати йому змоги остаточно сформувати сильну державу.

…Схоже на те, що всім нашим цивілізовано-західно-демократичним і деспотично-східно-авторитарним сусідам-державам вигідно мати на території України аморфне, внутрішньо слабо кероване, без національних пріоритетів, корумповане, слабке державне утворення як джерело робочої сили, сировини, продукції екологічно брудних виробництв (велика хімія, металургія) і місце зберігання токсичних речовин. Ми – так звана держава-outsousing (з англ. outsousing – залучення зовнішніх ресурсів для вирішення власних проблем). Потрібні робітники – візьмемо з outsousing, а якщо криза, спад виробництва – повернемо в резервацію, у гетто.

«До чого ж тут державна мова?»… У всьому світі матеріальне благополуччя державних людей – викладачів, лікарів, науковців, митців – прямо пропорційно залежить від потенціалу держави, громадянами якої ці люди є. Злиденна держава – злиденні зарплати викладачів, лікарів, науковців, військових, як російськомовних, так і україномовних. Схоже на те, що тільки представники інтелектуальної еліти кровно зацікавлені в сильній українській державі.

Як нам не дають будувати сильну українську державу? Основні удари спрямовуються на державну мову як основний засіб управління та комунікації будь-якої держави. Як говорять росіяни, «и дураку понятно»: якщо сьогодні донецька говірка стане державною мовою, то завтра на Закарпатті виникне потужний рух за надання русинській мові статусу державної. Дві державні мови – це так цивілізовано, так добре, відповідає приписам Європейської хартії регіональних мов або меншин. А краще хай буде три, чотири державні мови, щоб був повний бардак у державному управлінні, щоб чиновники крали ще більше і вистачало всім – і російськомовним, і україномовним, і на Заході, і на Сході.

Потужні удари наносяться по українських звичаях, традиціях, національних особливостях. Непомітно на різних так званих «квартальних» шоу втокмачують у голову пересічному українцеві, що він – салоїд-придурок, нуль, ніщо, що він гекає, мова його – суржик, донецьке чи галицьке наріччя. …Паралельно над українською культурою, освітою проводиться експеримент на виживання, оскільки українським малокультурним і малоосвіченим чиновникам і помаранчево-голубим депутатам різного рівня будь-яка культура, російська чи українська, апріорі не потрібна. …Наших державних топ-менеджерів розводять: то одному гетьманську булаву пообіцяють, то іншому. А їм, таким розумним, і не второпати, що ніколи їхні західно-східні закордонні покровителі не допустять, щоб був єдиний сильний гетьман в Україні…

Отже, колеги-інтелектуали, викладачі й лікарі, науковці й митці, україномовні й російськомовні, росіяни й українці, схоже на те, що «спасение утопающих – дело рук самих утопающих». Ми зобов’язані формувати громадську думку на захист атрибутів української держави, державної мови, менше прислухатися до «вражеских голосов» із-за кордону, як східного, так і західного…

Вся стаття на http://www.labprice.ua