Олександр Шокало

Культура – система традиційної духовної орієнтації

Культура є моральною основою, духовним осердям, що забезпечує друге, духовне народження – головну мету саморозвитку особистості, нації, людства. Культурний саморозвиток людини, суспільства – це безупинне розширення духовних прагнень і збільшення духовних можливостей через природну релігійну практику, мистецтво, науку, освіту, філософію, через дієвість традиційних моральних засад життя. Традиція – психо-соціальна система добору, збереження й передачі життєво важливої інформації та формування ціннісних духовних орієнтирів, це передача життєтворчих імпульсів у духовній і соціальній сферах. Традиція завдяки своїм основним механізмам культурної еволюції безперервно прилучає людину до першопочатків культурного життя, до природної релігійності, єднає людей однієї культурної системи в національну спільноту.

Національна культура як функція національного духу виявляється в усіх сферах суспільного життя, зокрема в праві, економіці. Право й економіка стають основою політики – здатності ладувати суспільними справами. Право, економіка й політика мають бути орієнтовані на вищі духовні вартості й цілі культури. Коли національна економіка – основа національної політики, то національна ідеологія – серцевина, керівна сила державності.

Через відсутність державницької ідеології в так званій незалежній Україні політичний люмпен проміняв владу на гроші. І тільки духовне осердя національної ідеології традиціоналізму здатне сформувати національну політичну культуру, зрілість якої досягається моральною зрілістю людини – дієвістю її правдивих думок і слів (власне моральність – це і є діяльний досвід). Тільки ті політичні чинники, які відповідають таким високим моральним вимогам, здатні здійснювати культурну й економічну політику в державі на традиційних культурних засадах в інтересах суспільства.

Культура – не галузь суспільного виробництва. Культура – спосіб духовного життя, засадничий принцип саморозвитку суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Культура – це внутрішня духовна сила людського єства. Завдяки духовному осердю культури національна ідеологія єднає суспільство в самокеровану соціальну систему, формує й регулює лад життя етнічнго соціуму, тобто державу, на основі діяльного досвіду – моральності. Саме цього діяльного досвіду й не вистачає нам, українцям, хоч які високі наші устремління й великі жертви (наша слабкість від того, що ми жертвуємо найкращим, а треба жертвувати найгіршим!).

Культура животворить завдяки системі добору, збереження й передачі життєво важливої інформації та формуванню ціннісних духовних орієнтирів, за допомогою чого гармонізуються духовні прагнення й органічні потреби соціуму в процесі здійснення його життєвої програми.

Культура є самокерована, серцевинна сутність духовно зрілого індивіда й суспільства, яка здійснює духовно-інтелектуальне живлення соціального єства. Абсурдними є поняття духовна й матеріальна культура, які зав’язли в суспільній свідомості. Культура неподільна за своєю високоенергетичною сутністю. Культура або є, або її немає. Наявність культури виявляється в духовному спрямуванні людського життя, а про відсутність культури свідчить його деградація. Система культури єдина й цілісна, і тільки в її інфраструктурі виділяється специфіка сфер духовного й матеріального виробництва, які своєю взаємодією створюють суспільно важливий інформаційноенергетичний продукт, необхідний для забезпечення культурного саморозвитку суспільства. Створення цього духовно орієнтованого продукту здійснюють галузі культурної індустрії, що їх аж ніяк не можна ототожнювати з власне культурою як духовним принципом, системою спрямування людського єства до світла, до перетворення нинішнього життя в духовній перспективі.

Але під впливом гнітючих реалій сьогодення та безперспективного майбутнього наша суспільна свідомість більше зорієнтована в минуле. Переважна більшість людей зосереджується на емоційному переживанні минулих трагедій або кращих часів, що прив’язує їх до мертвих сутностей. Людей не вчать розрізняти мертвого й живого, і вони стають переважно охоронцями віджилого й марнують своє нинішнє життя в мороці невідання, втрачаючи перспективу еволюції. Людина не повинна вибирати з двох нікчемств краще чи з двох зол менше, як їй нав’язують, а шукати й творити власною волею згідно зі своїм моральним ідеалом, розширюючи межі гнітючої реальності й нарощуючи свої духовні можливості. Саме культура збільшує людські можливості, визначає перспективу й формує процес нашої життєдіяльності, забезпечуючи подолання проблем особистого, соціально-економічного й політичного характеру.

Суть дієвості культури як вищої нервової діяльності людини якраз і полягає в тому, щоб актуалізувати духовну спадщину предків як основу саморозвитку сучасних поколінь, задіяти закодоване в пам’ятках знання в інформаційне поле національної культури.

Самі по собі історико-культурні пам’ятки, зібрані в державних музеях чи приватних колекціях (переважно з престижно-меркантильною метою), ще не є чинниками духовного пробудження людини, культурного зростання нації. Ті музейні накопичення нагадують кладовища культурної спадщини. Але ж смисл життя наших попередників і його значення для нас – не в тлінних матеріальних рештках, а в живій суті духовної традиції. Нехтування живою духовною традицією призводить до тотального враження суспільної свідомості некрофілією й пошестю колекціонерства, що межує з мародерством в умовах соціальних загроз суспільству. Колекціонерство як некрофільська пристрасть зосереджується на віджилих речовинних формах, залишаючи поза увагою безвічну сутність духу та нинішні прагнення живої людської душі. Більше того, колекціонерство – ознака меркантильно-спекулятивного, відчуженого ставлення до національних культурних вартостей. Але це культивується, фетишизується мало не на рівні так званої культурної політики України. Ця дика бездуховність, аморальність призводять до безкарного розкрадання національних архівних і музейних фондів, до процвітання чорної археології. Пристрасть колекціонерства вразила псевдоеліту, яка накопичує все – од віджилої старовини до живих грошей, яких не доотримують 80% українського суспільства. Відтак і нинішня система управління культурною інфраструктурою не відповідає духовним запитам суспільства, а працює на обслуговування владних структур і політичних партій, на задоволення приватних амбіцій чи уподобань владців. Так центральну, провідну духовну функцію культури спрощують до рівня придатку до периферійної функції політики, в результаті чого відбувається деструкція українського соціуму.

Тому для повноцінного функціонування системи культури в структурованому нею ж соціумі не обхідне централізоване управління всією культурно-інформаційною інфраструктурою й недопустиме її роздержавлення; потрібний єдиний центральний орган, що організовує забезпечення суспільства високоякісним культурно-інформаційним продуктом. Скажімо, Міністерство культурно-інформаційної політики, в структурі якого мають діяти департаменти: державницької ідеології, мовної політики, книговидання, бібліотечний, ЗМІ, телебачення й радіомовлення, кіномистецтва, театрального мистецтва, музично-пісенного мистецтва, образотворчого мистецтва, звичаєвої традиції, музейно-архівної спадщини тощо. Таке відомство як головна ідеологічна установа держави здійснюватиме управління сферою виробництва й поширення духовно-інтелектуального інформаційного продукту для повноцінного культурного саморозвитку суспільства. Всі інші сфери виробництва національного продукту, соціальний захист і національна безпека повинні бути підпорядковані культурній самореалізації – здійсненню життєвої програми нації. Програму саморозвитку суспільства в перспективі духовної зрілості формує наука, готує до її реалізації освіта, а консолідує й організовує національна ідеологія. Тому базовим ідеологічним завданням національної політики у сфері освіти має бути виховання в людині внутрішньої потреби духовної зрілості як мети культурного саморозвитку. Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного саморозвитку в Україні полягає передусім у тому, що нині близько половини українського етнічного соціуму живе за межами Батьківщини. Як наслідок, у системі української культури утворилися дві паралельні течії: одна – в Україні, друга – за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічною стіною ізоляції. До того ж, тоталітарна політична ідеологія десятиліттями запроваджувала модель уніфікованого культурного середовища, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник соціальний прошарок, відірваний від традиційних основ та орієнтований на цивілізаторські стереотипи в задоволенні органічних потреб.

Нині такі стереотипи набули масового поширення через комерціалізацію ерзац-культурної продукції. А національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе від глобальних цивілізаційних тенденцій, які діють через свої механізми нівелювання національних культурних систем, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзац-культури. Аби протидіяти цьому, необхідний державний ресурс і правовий регулятивний механізм забезпечення повноцінного функціонування національної культури як духовно-світоглядної системи самоорганізації, самозбереження й самовідтворення українського соціуму в усій його неповторності. Необхідна стратегія національної культурної політики.

Першорядні засади стратегії національної культурної політики: визнання культури головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності розвитку культури в усьому розмаїтті її виявів; підвищення духовної ролі культури як головного чинника націотворення в гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя; утвердження культурного імперативу в українському націотворенні й державотворенні як засадничого принципу національної державницької ідеології. Визначальним дієвим чинником стратегії національної культурної політики України має стати сформована на традиційних культурних засадах українська державницька ідеологія – джерело життєвої сили нації. Необхідність загальнонаціональної ідеології як системи ціннісних орієнтирів та суспільно-правових норм для забезпечення стабільності, послідовності процесу націотворення й державотворення – цілком очевидна. Без цього духовно-ціннісного чинника неможливо досягти консолідації українського етнічного соціуму та його спільних солідарних дій у творенні власної національної держави. Без питомої державницької ідеології ми й далі лишатимемося титульною, але бездержавною нацією. Адже без ідеологій держав не буває. Якщо держава не керується ідеологією корінної нації, то в ній діє прихована ідеологія чужинців. Тільки національна державницька ідеологія здатна мобілізувати продуктивні сили українського соціуму на творення власної держави. А держава – це форма ладу, в якому животворить у культурно-політичному саморозвитку нація.

Першорядне завдання національної культурної політики України – захист унікальних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та забезпечення безперервності процесу національного життя на основі субетнічних традицій і духовно-світоглядних орієнтирів української національної культури. В національній культурній системі субетнічні культурні вияви складають унікальне розмаїття. Система національної культури поєднує традиції субетнічних груп і етнічних спільнот у духовній перспективі, надаючи міжреґіональним і міжетнічним відносинам націотворчого й державотворчого спрямування.

До національних культурних надбань належать чистий природно-культурний акустичний (мовно-музичний) простір і краєвиди, які дуже важливі для людини, і їх необхідно захищати законом. Національна культурна політика повинна забезпечувати підтримання й розвиток неповторності українського природно-культурного середовища, і для збереження його чистоти необхідно розробити й прийняти Закон України “Про захист природно-культурного середовища”. На основі культурної традиції Українського світу необхідно виробити стратегію культурного саморозвитку українського соціуму й сформувати цілісну систему української національної культури як духовно-інтелектуального високоенергетичного поля.

Національна культурна стратегія має забезпечувати долучення до всеукраїнського процесу культуротворення надбань тієї частини українського соціуму, який жив і живе власним культурним життям за кордоном. При цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці завдяки своїй інтегрованості у світ помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки українського народу, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належить осмислити й поцінувати. Активне залучення української закордонної культури до процесу націотворення й державотворення уможливлюється введенням її інформаційного ресурсу в єдине українське духовно-інтелектуальне культурне поле материкової основи Українського світу. Бо за межами питомої землі частини національної культурної системи не можуть функціонувати повноцінно. Культура, як і вища нервова система, спроможна здійснювати свою високу функцію тільки в цілісному соціальному єстві, яке живиться природною снагою рідної землі. На чужині етнічний соціум живе ностальгією за рідним корінням. А повноцінне культурне життя можливе тільки на рідній землі, одухотвореній багатьма поколіннями предків. Українська держава має взяти під свій патронат усі культурні ініціативи українських закордонних громад, долучаючи їх до єдиного процесу українського культурного життя. Водночас закордонні українські громади зобов’язані поширювати український культурноінформаційний продукт у країнах свого оселення, сприяючи тим самим здійсненню зовнішньої політики України.

Для активної участі українського культурного саморозвитку у світовому культуротворчому процесі необхідно запровадити Національну програму культурної співпраці України з іншими країнами в різноманітних сферах: організація вивчення української мови для іноземців; переклади іноземними мовами української літератури; популяризація за кордоном найкращих досягнень українського мистецтва, національної культурної спадщини; вихід на міжнародний рівень українських ЗМІ, телебачення й радіо.

У реалізації цієї програми мають узяти організаційну й професійну участь закордонні українці. Реалізацію культурної політики держави повинен повною мірою забезпечувати державний бюджет як основне фінансове джерело. Держава має гарантувати також юридичну базу для комбінованих фінансових надходжень від спонсорів, меценатів для утримування й розвитку культурної інфраструктури.

Стратегічно важливою складовою національної культурної політики є інформаційна безпека, яка безпосередньо пов’язана з мовною й інформаційною культурою, освітою, наукою й книговиданням. Інформаційна безпека – це передусім убезпечення сфери духовно-інтелектуального виробництва й поширення життєво важливого культурного інформаційного продукту, убезпечення душі, розуму, духу національного єства.

Стратегічне завдання національної культурної політики – забезпечити повноцінне функціонування української культурної індустрії для виробництва необхідного суспільству якісного культурного продукту й тим самим захистити від низькопробної продукції ерзац-культури свій культурний, передусім мовний простір.

Українська мова є визначальним етноконсолідуючим чинником українського суспільства й усього світового українства. Без питомої мови неможливе існування системи національної освіти та національного культурно-інформаційного простору. Без української мови як державної неможливе формування української нації й становлення національної держави.

В Україні державне патронування державної мови має й іншу стратегічну мету: повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена. Найбільша за територією європейська держава, яка розташована на власних етнічних землях, не може бути маргінальною, а тільки традиційною та національною.

Крім повсякчасної комунікативної функції в українському інформаційному полі, питома мова здійснює також духовний зв’язок між поколіннями народу в триєдиній системі – минуле-нинішнє-майбутнє, забезпечуючи безперервність еволюційного культурного процесу соціального єства. У мові розкривається духовна традиція народу, а в її звуковій системі виявляється ритм биття народного серця. У мові звучать найтонші вібрації людської душі як програмної матриці. Через ці внутрішні духовні вібрації людина, народ налаштовуються на Всеєдиний Лад, реалізуючи в собі програму Всеєдиного Життя. Водночас через повноголосе, повноцінне звучання рідної мови очищається, ритмізується акустичний простір національного природно-культурного середовища, формується генотип людини й нації як основа етнічного духовного типу.

Жива мова в устах народу – найкращий вихователь і вчитель молодих поколінь. Це має стати засадничим принципом системи національного виховання й освіти, яка формує духовно-світоглядні орієнтири національної культури, моральну й ідеологічну основи саморозвитку соціуму в усіх сферах його життєдіяльності. Процес виховання й освіти безпосередньо продовжує і поглиблює наука, що утверджує необхідний рівень мовної культури й освіти в державі.

Головними завданнями науки в здійсненні культурної політики є: глибоке осмислення національної культурної спадщини та розвиток духовної традиції; подолання партійно-ідеологічного догматизму в науковому осмисленні сучасних процесів життя суспільства; упровадження передових наукових здобутків у громадську думку; запобігання відтоку інтелектуального потенціалу нації як живого капіталу за кордон.

Для ефективного впровадження духовно-інтелектуального й науково-технічного потенціалу України в усі сфери національного життя для культурного та соціально-економічного розвитку необхідна дієва правова система, яка спроможна забезпечити утвердження державної мови, національних морально-духовних вартостей і критеріїв, власної етно-соціо-культурної ідентичності та зміцнення національної безпеки.

Для забезпечення національної культурної політики цілісним комплексом дієвих правових документів необхідно прийняти базовий Закону України «Стратегія культурного розвитку українського соціуму» на засадах традиційних духовно-світоглядних орієнтирів.

“Український світ”

Перейти до обговорення