Новини.Події.Анонси

Вхід до Нової України лежить через вихід із зони комфорту.

Україна майбутнього – яка вона? Однозначно, з громадянським суспільством, розвиненою громадянською свідомістю, однак, що стоїть за цими словами і чи реально цього досягнути сьогодні? Реально, стверджує Анастасія Рингіс. Пропонуємо її думки.

Молодша сестра подруги – студентка 17 років зібрала через соцмережі гроші, закупила шовний матеріал, який ледве вмістився в її 55 літровий рюкзак, і відправилася в Ізюмський військовий госпіталь.

Мої колеги вже кілька місяців протягом робочого тижня збирають гроші на каски і бронежилети, а на вихідних їдуть на Схід. Друзі працюють волонтерами і розселяють біженців з Донецької та Луганської областей в центральній Україні. Зв’язуються з соцслужбами регіонів, ходять по інстанціях і відновлюють паспорта, домагають в переведенні студентів до інших ВНЗ і пенсій літніх біженців.

Днями дівчина, з якою ми познайомилися 18 лютого, коли мчали, навантажені ліками з БСД на Михайлівську площу, написала, що бере участь у благодійній акції, організованій для допомоги хворим дітям.

Мої сусіди, з якими ми пліч-о-пліч живемо вже чотири роки, але по-справжньому здружилися, коли патрулювали район, зараз безкоштовно юридично супроводжують колектив київського спорт інтернату, який бореться за своє існування.

Я і сама втягнулася в допомогу одному з батальйонів, що стоять під Луганськом. У цьому батальйоні служать знайомі. У них великий список потреб. І це тепер моя турбота.

Наш спосіб життя за останні півроку круто змінився.

Нехай це сталося не з усіма. Консьєрж в нашому будинку, наприклад, не їздить на Схід, не здає гроші на каски і поранених, не ходить на мітинги, не пише реформи. Але навіть він, як мені здається, змінився – став терпиміший до мешканців. Коли ми вночі ввалюємося з коробками, готовими для відправки на Схід і просимо до ранку залишити їх під його наглядом, він не бурчить. Він все розуміє.

Ще нещодавно вважалося, що основоположний принцип українського суспільства звучить як: “Моя хата з краю”. Так було багато століть. За останні півроку ця квінтесенція української національної ідеї була відправлена ​​на звалище. Тепер час сказати: “Моя хата в центрі”. Іноді виникає таке відчуття, що всі ми, українці, беремо участь у тренінгу особистісного зростання. І, здається, поки ми його не пройдемо, ми не зможемо побудувати свою нову державу.

Вхід до Нової України лежить через вихід із зони комфорту.

Вийшовши із зони комфорту, бачиш, по-перше, як багато людей вже там, ось у цій новій реальності.

По-друге, тільки так можна позбутися виснажливих переживань і не скотитися в звинувачення якоїсь “нової влади”. Для тих людей, які вийшли з зони комфорту, влада – це вони. Ось чому команда з чотирьох волонтерів може працювати ефективніше цілих міністерств.

У новій Україні люди не питають, чому, наприклад, до цих пір немає єдиного координаційного центру по роботі з біженцями. Зіштовхуючись з проблемою, вони починають її вирішувати. Ті, хто бере на себе відповідальність за вирішення певних соціальних завдань, знаходять велику підтримку: хтось допомагає ресурсами, хтось експертною оцінкою, хтось своєю працею. Відповідальність робить з людей лідерів.

На нашому поколінні – велика відповідальність. Ми повинні закріпити цю нову модель поведінки. Вона повинна стати частиною нашої національної ідентичності.

Людський ресурс не безмежний. Психіка, яка перебуває у постійній напрузі, рано чи пізно дає збій. Але я вірю, що до того моменту, коли втомиться перша хвиля волонтерів, ви відчуєте, що готові вийти із зони комфорту.

Волонтерам теж потрібна ротація.