Олександер Шокало, культурософ

Нація – це передусім культура

Культура й політика

Ми думаємо й говоримо про культуру, а стурбовані невідповідною їй політикою. Як ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про власну культуру – про свій саморозвиток. За Григорієм Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці». Істинність морально-світоглядних засад української культури підтверджує своїм просвітницьким досвідом сучасний турецький культурний подвижник Фетхуллах Ґюлен (1941): «Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства…»; і при цьому наголошує, що чіткість функціонування морально-світоглядних орієнтирів національних культур забезпечують «фільтри національного духу».

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; звідти й сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття культура означало – розвиток людського світу на природній основі.

У ХVІІІ–ХІХ століттях поняття культура увійшло в європейські мови й відтоді накопичилося понад 1000 визначень цього поняття. А всеосяжним і своєчасним лишається Сковородине визначення суті культури: «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі» для саморозвитку на власній моральній основі.

Отже, культура – спосіб морального, духовного життя, система саморозвитку людського світу в усіх сферах життєдіяльності.

Духовно народжена людина саморозвивається силою внутрішньої моральної волі й породжує світ власної культури згідно з життєвою програмою своєї душі.

Так удруге, духовно, народжується й «збірна особа народу» (П. Куліш) – «суцільний культурний організм нації» (І. Франко). За Пантелеймоном Кулішем, «збірна особа народу» саморозвивається згідно зі своєю життєвою програмою-ідеєю з ресурсу самостійної життєвої сили. За Іваном Франком, перед українцями стоїть величезна, дійова задача – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя».

Саморозвиваючись власною волею, народ-нація породжує світ питомої культури – самостійне культурне життя, свій питомий суспільний лад.

Друге, духовне, народження людини як процес самонародження світу власної культури в питомому природному середовищі є суттю природно-духовного добору людства й необхідною умовою забезпечення цілісності людського світу в нерозривності з земною Природою й Світовою Всеєдністю.

Всі живі структури Природи й Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили за законом Усеєдиного Життя. Так і людський світ самоорганізовується, самовладовується, саморозвивається, самореалізується самостійною силою моральної волі духу особистості й збірної цілісності народу за законами Природи й морально-світоглядними принципами культури, які є виявами всеосяжного принципу Всеєдиного Ладу. І ця система самоорганізації, саморозвитку людського світу зветься культура.

В культурному саморозвитку людського світу у взаємодії індивідуальних і етнічних світів виявляється цілісність самоподібної безлічі культурних виявів. Культура стає моральною основою, духовним осердям, що забезпечує моральну зрілість людини – передумову духовного народження й саморозвитку особистості й збірної цілісності народу.

Культура як система самоорганізації, саморозвитку долає станові, класові, партійні, конфесійні й інші форми самообмеження й штучного розмежування, знеособлення, винародовлення, нівеляції й антагонізації людей. Культурний саморозвиток людини, суспільства – це безупинне розширення духовних прагнень і збільшення своїх духовних можливостей через духовну практику, філософію, мистецтво, освіту, науку, через дієвість традиційних моральних засад життя. А міжособистісну, міжетнічну взаємодію забезпечує міжкультурний діалог – послідовна співпраця на засаді вселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Коли національна культура – система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації збірної цілісності народу, а безкультурна політика – антисистема зовнішнього керування знеособленою людською істотою й винародовленою людською масою, то національна культурна політика має бути системою забезпечення життя суспільства на ладовій основі національної культури, системою дотримання природного права народу і вселюдського морального принципу та забезпечення на цій непорушній правовій основі уладованого суспільного життя.

Право – моральна культура інтересів

Український філософ права Памфіл Юркевич (1826–1874) визначив «право як явище національного духу»: «Початком права є ідея справедливої відплати… Право зовсім не йде услід за інтересами як тінь за тілом, а навпаки це їхній суддя, воно є моральною культурою інтересів. Воно або підтримує інтереси, або припиняє їх життя, якщо інтереси не мають внутрішньої гідності. Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність. Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що слід визнати правом і що слід відкинути». За П. Юркевичем, право, як і совість, – це внутрішній суддя окремої людини й збірної цілісності народу. Право як моральна культура інтересів забезпечує життя суспільства за законом моральної волі або самовладою. Національність виявляється як потужна влада через самовладування, коли народ керується волею власного національного духу як найвищим моральним законом і викидає за межі національного права будь-яке узаконене беззаконня.

А також «збірна особа народу» не дозволяє переступати будь-кому поріг совісті: ошуканці можуть задурювати, принижувати народ до певної межі й коли ту межу переступають, народ перестає їм вірити й викидає їх зі свого культурного середовища навіки, як здоровий організм самоочищається від паразитів і змертвілих клітин. Народ – не біомаса, а збірне людське єство зі своїми душею, серцем і розумом. Народом можна гордувати, але неможливо відняти в нього прагнення душі жити, совісті, самовладання, почуття любові чи нелюбові й волі духу в серці.  «Збірна особа народу» плекає в собі високі ідеали й моральну основу, чим і тримається він за будь-яких політичних режимів, які суперечать його культурній традиції. Суть традиційної української влади – народовладдя, самовладування, тобто дотримання волі – основного закону природно-звичаєвого права, що його одностайно приймала громада на вічовому зборі. Воля передбачає право, обов’язок і відповідальність кожного громадянина перед усіма й усіх перед кожним. Моральна воля як провідний чинник природно-звичаєвого права забезпечує єдність збірної цілісності народу й є внутрішнім суддею кожної людини. Духовно-соціально-правові орієнтири індивіда й суспільства забезпечує морально-світоглядна основа системи національної культури.

Морально-світоглядні орієнтири культури

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства.

На рівні взаємодії національних культур не буває незгод, конфліктів, воєн. Усі незгоди й нещастя між людьми –  через їхнє безкультур’я та аґресивність релігійних і політичних організацій, які роз’єднують етнічне єство й народи.

Немає природних перепон для культурного взаєморозуміння, взаємодії між людьми й народами. Має бути лише одна передумова – дотримання законів Природи і вселюдського морального принципу та духовної перспективи в культурному саморозвитку людини й збірної цілісності народу.

Людська культура – це як культура саду, квітника, виплекана дбайливою людською працею, де в розмаїтті видів кожне дерево, кожна квітка, кожна рослина зберігає свій цвіт, свої пахощі й дає свої плоди.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу. Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечувало стійкість самій системі української культури? Можна однозначно стверджувати – загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й сформувалися висока моральність і стійкий духовний тип корінного народу з його етнореґіональними особливостями.

Проникливо з’ясував суть «духовного типу людини» український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип розвивається на природній основі етнічного генотипу, що є носієм генетичної інформації та спадковою базою індивідуального людського єства й генофонду збірної цілісності народу, та на засаді духовної традиції й морально-світоглядній основі природно-звичаєвого права. У духовному типові найповніше виявляється прагнення людської душі жити й воля духу, що, власне, є первинною ознакою наявності в людському єстві еволюційної програми культурного саморозвитку.

Відсторонення дезорієнтованого соціуму від загальнолюдського морального принципу й морально-світоглядних засад звичаєвої традиції національної культури призводить до його денаціоналізації, винародовлення й остаточного занепаду. Провідна функція в культурному саморозвитку народу та в його культурній взаємодії в загальнолюдському світі належить національному духові. Сучасний турецький мислитель, просвітитель Фетхуллах Ґюлен, відводячи національному духові провідну роль у процесі діалогу культур, особливо акцентує, що спілкування в умовах глобалізації повинно відбуватися через «фільтри» національного духу»: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча». Саме «фільтри» національного духу забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних основ національних культур.

У національній культурі субетнічні групи й етнічні спільноти (національні меншини) складають унікальне розмаїття. Національна культура поєднує субетнічні групи й етнічні спільноти в перспективі духовного саморозвитку, надаючи міжетнічним відносинам націєтворчо-державотворчого спрямування. Так відбувається самоусвідомлення культурно-політичної ідентичності української нації, українського духовного типу з розмаїтою природною адаптивністю в цілісному культурному просторі України – питомому середовищі для всіх, хто обрав цю благодатну землю для свого культурного розвитку.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного розвитку в Україні  полягає передусім у тому, що за попередні 120 років понад третину українського народу опинилося з різних причин за межами Батьківщини, перейшовши в статус закордонних українців – громадян інших держав. За роки незалежності з України міґрувала за кордон п’ята частина українського етносу. Як наслідок український народ майже розполовинений на материкову й закордонну частини, а в процесі українського культурного розвитку утворилися дві паралельні течії: одна – в  Україні, інша – за кордоном (на українських етнічних землях та в діаспорі), які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами. Національна культурна стратегія у цій сфері має забезпечити долучення української закордонної культури до цілісного процесу культурного саморозвитку українців.

Культура – це водночас процес моральної зрілості людини й її другого, духовного, народження, здійснення еволюційної програми її душі та процес самоорганізації, саморозвитку збірної цілісності народу на питомій морально-світоглядній основі, що становить собою традицію національної культури. Тому культуру можна визначити і як духовно-енергетичну систему, і як процес самоорганізації, саморозвитку людини й збірної цілісності народу на основі питомої духовно-господарської традиції. Крім того, культура як система традиційних духовно-морально-правових орієнтирів виконує функцію національної ідеології в утвердженні народом свого питомого суспільного ладу – національної держави.

Воля – моральне мірило самостійної сили людини й народу

Внутрішнім чинником процесу культурного саморозвитку людини й народу є Воля – моральне мірило самостійної сили. Моральна воля духу розвивається з серця людського й стає спрямовуючим духовним осердям культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи народу». Культурна самоорганізація, саморозвиток і внутрішня морально-світоглядна самоорієнтація забезпечують людям природну єдність у збірній цілісності народу, на противагу штучній єдності механічно змішаної маси підневільних рабів. Вільні люди єднаються в збірну цілісність збірним зрілим розумом, збірною життєвою програмою їхніх душ (національною ідеєю) та збірною моральною волею їхніх сердець. Так збірною моральною волею український народ за своїм природнім вічовим правом одвіку приймав дієвий закон Волі, узаконюючи в Волі свої права, обов’язки й відповідальність.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-морального права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (від старослов’янських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Волю-закон приймають усі й виконує кожен – такий принцип рівноправності в традиційному, безкласовому українському суспільстві, морально-правовим базисом якого є триєдність права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. А право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство.

Ідею безкласовості, самоврядності українського традиційного суспільства найточніше сформулював подвижник української культури, енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) морально-світоглядним поняттям – «збірна особа Українського народу». А виявами волі «збірної особи Українського народу» є взаєморозуміння і взаємодопомога, що становлять основу справедливого суспільного ладу. За Кулішем, збірна воля – мірило самостійної сили народу й запорука його єдності: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи». У Кулішевій культурософії мірилом самостійної сили людини й народу є моральна воля людського духу, а його функціями є особиста й національна культура. За Кулішем, культура як система саморозвитку людини й народу пропускає через себе, фільтрує всі цивілізаційні, політичні збочення людства: «…Усі шляхи перегороджені початками культури».

Національна культура – динамічна система й процес самоорганізації, саморозвитку етнічного світу моральною волею індивідуального духу особистості й національного духу збірної цілісності народу з власного духовного первеня й ресурсу самостійної життєвої сили на традиційній морально-світоглядній основі з духовно-соціально-правовими орієнтирами.

Культура не може бути вищою чи нижчою, культура або є, або її немає. Культура – внутрішня сила, моральна воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву своєї духовної сутності в кожній дії людини. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі. Національна культура як вища нервова, духовно-розумова діяльність збірної цілісності народу проймає, охоплює всі сфери його життєдіяльності.

Національна культура є функцією національного духу. А національна політика має бути функцією національної культури.

Практичною філософією культури є культурософія – життєва мудрість, практика осягнення людиною заповітного в собі й духовного народження, культурної самоорганізації, саморозвитку. Морально-світоглядну основу культурософії становить єдність істинного знання й вольового діяння. Мета культурософії – самоорганізація й саморозвиток людиною світу власної культури волею особистого духу, а також досягнення системності в духовній самореалізації індивіда й збірної цілісності народу. Культурософія як система істинного, дієвого знання становить собою системоутворюючу триєдність заповітної ідеї-програми особистого життя, ідеї-програми суспільного ладу й національної державницької ідеології на основі загальнолюдської моральності та є провідним чинником процесу культурної самоорганізації й саморозвитку народу і його суспільного ладу, який має забезпечувати національна політика – система самоуправління, самоврядування, народовладдя.

Рушієм національної політики є природне право – явище національного духу. Звідси, національна політика має бути системою самовладування суспільства на основі моральної волі – провідного чинника природного права. Національна політика має бути потужною самостійною силою утвердження народом питомого суспільного ладу – національної держави.

Тільки на функціональній ідеологічній засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи творення й забезпечення суспільного ладу в національній державі.

Національна політика – система забезпечення суспільного ладу

«…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919). Передусім політика й культура – неспівмірні сутності. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку суспільства. А політика (в ідеалі) – система управління суспільством і забезпечення суспільного ладу. Зріла політика формується на основі культурної зрілості суспільства, вона є підсистемою культури й забезпечує державний лад. Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації людини й народу. І тільки на основі культурного саморозвитку можлива зріла політика – система самовладування, самоуправління суспільним ладом, що є суттю національної держави.

З цієї позиції стає осяжним глибинний смисл суспільної місії генія світового письменства з українським серцем Миколи Гоголя (1809–1852), що її проникливо охарактеризував російський філософ Василь Розанов (1856–1919): «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь». М. Гоголь убачав причину занепаду політики в занепаді культури – явища духовності й моральності: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного». Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщується сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає мету життя. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів і суспільних формацій. Політика, заснована на проґресі цивілізації, позбавленої духовної суті культури, призводить до реґресу. Сам геній плекав свій дух у таємничому єднанні з Усеєдиним, подалі від політичного торжища: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у світі, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним». Застерігаючи суспільство від «облудних призм усяких партій», М. Гоголь покладається на ще нереалізовані природні сили свого народу – на збірну особу громади.

Досвід багатьох національних держав показує, що в загальносуспільній роботі провідна роль належить громаді, збірний дух якої формує свій моральний закон – Волю, що передбачає рівні права, обов’язки й відповідальність усіх громадян. «Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина… Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави» (Памфіл Юркевич). «Держава, багатша за своїх громадян, є ворожим культурі чинником» (Володимир Державін).

Хто нищив і нищить культуру – систему саморозвитку людини й суспільства? Більшовики зробили з культури засіб пропаганди своєї ідеології. Необільшовики ліквідовують саме поняття культура і впроваджують замість культурного саморозвитку технологію деґрадації людини й суспільства та ліквідації Української державності.

Отже, всю систему української політики необхідно реформувати на морально-світоглядних засадах національної культури. Адже й сам державотворчий процес не вичерпується раціональними засобами політики. Визначальними в цьому процесі життєдіяльності нації є ірраціональні ціннісні орієнтири культури – морально-вольове прагнення людини до самоорганізації, саморозвитку. У розумово-раціональній сфері людської діяльності (влада, бізнес) виявляється загальне для всіх людей прагнення керувати, володіти, що звільняє їх від моральної оцінки власних вчинків і робить їх у цьому однаковими. Тільки в духовно-ірраціональній сфері культурного саморозвитку виявляється неповторна душевно-індивідуальна саморозвинна первина, і «серце як центр духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» (П. Юркевич) породжує унікальність особистості та  індивідуальну ідентичність духовного типу збірної цілісності народу.

Нині поширена констатація факту, що в Україні немає культурної й політичної еліти й чути волання: «Як народити фізично або виховати еліту?». Не еліту повинен народити народ, а сам повинен відродитися у своєму «другому, духовному, народженні», адже «дух духа творить» (Г. Сковорода). П. Куліш особливу суспільну місію в вихованні нового покоління народу покладав на матерів: «І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя». Отже, передусім повинен самоорганізуватися у власній культурі сам народ, самоочищаючись од паразитарного й відмерлого, а вже в «збірній особі народу», як і в духовно зрілій людині, проявляться й вищі функції: дух, самосвідомість, воля. Ці вищі функції в суспільстві належать гідним представникам збірної цілісності народу – культурним подвижникам. Станіслав Оріховський (Роксолан) (1513–1566) – найвизначніший гуманіст в українській і польській культурах доби Відродження так навчав свою еліту: «…Наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля… Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди й справедливості…».

Першорядне завдання національної культурної політики України – захист унікальних національних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та забезпечення безперервності процесу культурного саморозвитку на основі субетнічних традицій і духовно-світоглядного орієнтиру корінної української нації.

Політика тільки тоді може оптимально управляти суспільними процесами й забезпечувати справедливий суспільний лад, коли її ідеологія й стратегія ґрунтуються на морально-світоглядних засадах культурної самоорганізації нації, на моральній волі народу жити за природно-моральним правом – по справедливості.