Олександр Костенко
Свобода слова без культури –
це свобода зловживання словом
Цікавий парадокс: ЗМІ позиціонуються як «четверта влада», але за всі соціальні проблеми в нашому суспільстві провина покладається лише на традиційно згадувані перші три влади – законодавчу, виконавчу і судову. Хто-небудь аналізував роль «четвертої влади» у виникненні «газової кризи», політичних криз, породжених виборами 2006 року, зростанні цін, ескалації загальної злочинності, криміналізації влади, розповсюдженні наркоманії й інших захворювань в Україні? Якщо так звана «четверта влада» тут ні до чого, то чому ми називаємо її «четвертою владою» в інших випадках? Або це «священна корова», яка має тільки права і не несе ні за що відповідальності? Хто сказав, що ЗМІ здатні лише сприяти прогресу суспільства і не здатні сприяти його регресу? Чому в Україні сьогодні немає такої активної критики «четвертої влади», як трьох перших властей?
Багато подібних запитань потребують відповіді. Не хочуть поки що українські ЗМІ розрізняти журналістику як різновид наркобізнесу і журналістику як різновид просвіти. Більше того, перша прагне маскуватися під другу. Сьогодні ті ЗМІ, які готові писати, говорити і показувати що завгодно задля комерційного рейтингу виправдовують це тим, що вони змушені підкорятися законам ринку. Це справжнє лукавство (в кращому разі!). Закони ринку насправді нікого не змушують до експлуатації в корисливих цілях людських пристрастей (інстинктів) шляхом пропозиції людям отруєної продукції, що приводить їх до регресу. Навпаки, ці закони слугують для того, щоб якомога повніше своєю продукцією сприяти прогресу людей. І тут варто акцентувати на тій разючій схожості між ЗМІ, що наживаються на експлуатації людських пристрастей, і наркобізнесом. Останній теж лукаво виправдовується тим, що наживається винятково за законами ринку: є попит на наркотики – тож має бути і пропозиція.
Як це і буває в подібних випадках, зло ховається під маску добра. З цією метою в Україні сьогодні експлуатується ілюзія «свободи слова». Розвінчати цю ілюзію можна, на нашу думку, за допомогою принципу соціальної природності, який дозволяє розрізняти два види свободи: свободу природну, яка є проявом доброї волі людей і свободу протиприродну, яка є проявом злої волі людей. Таким чином, існує дві свободи – 1) свобода волі, що узгоджена із законами соціальної природи, і 2) свобода волі, що не узгоджена із законами соціальної природи, тобто свобода свавілля. Наприклад, злочинець, скоюючи злочин, проявляє свободу своєї волі так само, як і герой – обидва вільні у своїх вчинках. Але це дві різні свободи: свобода злої волі, тобто свобода свавілля, і свобода доброї волі, тобто несвавілля. Крізь призму цієї «двійкової» теорії свободи і слід розглядати феномен «свободи слова» в сьогоднішній Україні. Розглядаючи таким чином згаданий феномен, потрібно, зокрема, визначити, що таке «свобода слова» в Україні сьогодні – це свобода словесного словоблудства чи ні? На жаль, факти дають підстави для наступного діагнозу: свобода слова сьогодні в нашій країні – це здебільшого свобода словесного свавілля, тобто свобода словоблудства, яка помилково прирівнюється до свого антипода –– справжній свободі слова, що існує, наприклад, у Фінляндії, Японії чи США. Через те, що відповідно до принципу соціальної природності узгодженість волі людини із законами соціальної природи утворює те, що називається соціальною культурою людини, можна зробити наступний висновок: свобода слова існує у вигляді свободи словесного свавілля (тобто словоблудства) тоді, коли ця свобода не грунтується на соціальній культурі. Можна підсумувати такою формулою: «Свобода слова без культури – це свобода словоблудства, інакше кажучи, свобода зловживання словом».
Таким чином, в Україні свобода слова сьогодні існує у вигляді свавілля журналістів. Саме цей феномен і панує сьогодні в Україні, створюючи ілюзію свободи слова. Встановити наявність сьогодні в Україні феномена «свободи слова без культури» можна за допомогою основаної на принципі соціальної природи культурологічної експертизи продукту ЗМІ. Вона дозволить побачити, що це, окрім певних винятків, на жаль, переважно продукт соціальної безкультурності, що виявляється, зокрема, в культивуванні ЗМІ політичних, економічних, правових, моральних та інших ілюзій. Цей діагноз жодним чином не означає, що в Україні потрібно відмовлятися від свободи слова, через те, що вона має патологічний вид свободи зловживання словом. Навпаки – єдино правильним методом усунення цієї патології є з’єднання свободи з соціальною культурою, яка має властивість узгоджувати, гармонізувати волю людей із законами соціальної природи. Іншими словами, сьогоднішня «безкультурна» свобода слова потребує заміни на протилежний вид свободи – на «культурну» свободу слова. Разом з тим, потребує реформування законодавство, яке забезпечує свободу слова. Сьогодні воно базується на однобічному розумінні свободи, а не на так званій «двійковій» теорії свободи, що випливає з принципу соціальної природи. «Двійкова» теорія свободи зобов’язує будувати законодавство так, щоб воно сприяло свободі, грунтованій на культурі, і протидіяло свободі, не грунтованій на культурі, тобто свободі свавілля. На жаль, сьогодні наше законодавство сприяє тому, що в Україні свобода слова існує переважно у вигляді свавілля журналістів, тобто воно не пристосоване протидіяти зловживанню словом. Ніхто не може мати привілею на свавілля, у тому числі виправдовуючись свободою слова. Тому законодавство повинно розрізняти: 1) «культурну» свободу слова і 2) «безкультурну» свободу словесного свавілля, сприяючи першій і протидіючи другій. Ніхто не може звільнятися від відповідальності за зловживання словом, у тому числі і посилаючись при цьому на свободу слова.
Який підсумок із висловленого вище? Якщо журналіст стверджує, що він «видає» низькопробний продукт, тому що читач, слухач, глядач сам цього хоче, то це критерій безкультурності цього журналіста. Справжній, тобто культурний журналіст той, який здатний заробляти собі на хліб, створюючи продукт, який облагороджує, розвиває читача, слухача, глядача, а не той, який експлуатує людські інстинкти. Якщо людина не здатна до цього, то буде справедливо піти з журналістики і не притягати «за вуха» закони ринку для виправдання свого безкультур’я. На жаль, далеко не всі українські журналісти сповідують ці принципи. А причина цього в тому, що не сформувалася поки що професійна журналістська культура.
З цієї ж причини безкультурності наші ЗМІ страждають ще однією хворобою: не розрізняють справжню еліту від псевдоеліти.Справжня еліта, тобто реальні носії культури, при такому стані речей не можуть користуватися свободою слова, а тим, хто штучно зараховується до еліти за ознакою депутатського мандата чи посади, ЗМІ надають трибуну. Чому так відбувається? А тому, зокрема, що безкультурність не дозволяє ЗМІ відрізняти зерна від плевел. Цей недолік і закладається в медіапродукт, що надається публіці. Нездатність відрізняти хороших людей від поганих – це одна з основних ознак безкультурності. А ще філософ Антісфен попереджав, що «держави гинуть тоді, коли втрачають здатність розрізняти людей хороших і поганих». Ті журналісти, які мають розвинену культуру, розуміють хто є хто, а також розуміють, що просвіта від справжньої еліти, – вище за політику, а просвітителі – вище за політиків.
З принципу соціальної природності випливає і «двійкова» теорія інформації, відповідно до якої інформація може бути двох видів: 1) інформація, що несе культуру і 2) інформація, що несе безкультурність. Культурологічна експертиза інформації, що продукується ЗМІ, дозволяє достатньо точно виявляти це. Виходячи з «двійкової» теорії інформації, афоризм Ф.М. Достоєвського «світ врятує краса» можна перефразувати так: «світ врятує інформація, що несе в собі культуру», бо «краса» – це і є «інформація, що несе в собі культуру». Лише ті ЗМІ, які поширюють таку інформацію, виконують свою природну місію. За цією ознакою їх і потрібно відрізняти і оцінювати.
Без коментарів